Окремі інформаційно-правові матеріали для законопроектування

І.Запобігання та протидія корупції

1.Перелік нормативних актів, які регламентують запобігання  та протидію корупції
2.Cловник термінів і понять
3.Історія корупції
4.Політична корупція
5.Матеріали Світового банку для учнів

І.Запобігання та протидія корупції

1.Перелік нормативних актів, які регламентують запобігання та протидію корупції

(Упорядник — Петрученко К.І.)

МІЖНАРОДНІ АКТИ

Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції від 31.10.2003 (ратифікована згідно із Законом України “Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції” від 18 жовтня 2006 року № 251-V)

Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією № ETS173 від 27.01.1999 (ратифікована згідно із Законом України “Про ратифікацію Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією” від 18 жовтня 2006 року № 252-V)

Додатковий протокол до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією від 15.05.2003 № ETS 191 (ратифікована згідно із Законом України “Про ратифікацію Додаткового протоколу до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією” від 18 жовтня 2006 року № 253-V)

Цивільна конвенція про боротьбу з корупцією від 04.11.1999 (ратифікована згідно із Законом України “Про ратифікацію Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією” від 16 березня 2005 року № 2476-IV)

Угода про створення групи держав по боротьбі з корупцією (GRECO) від 5 травня 1998 року

Статут Групи держав по боротьбі з корупцією (GRECO) від 5 травня 1998 року

Резолюція (97) 24 Комітету Міністрів Ради Європи «Про двадцять керівних принципів боротьби з корупцією» від 6 листопада 1997 року

Рекомендаціях № R (2000) 10 Комітету Міністрів державам – членам Ради Європи щодо кодексів поведінки державних службовців від 11 травня 2000 року

ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Конституція України

Кодекси України

Кримінальний кодекс України

Цивільний кодекс України

Кодекс України про адміністративні правопорушення

Кримінальний процесуальний кодекс України

Цивільний процесуальний кодекс України

Кодекс адміністративного судочинства України

Кодекс законів про працю України

Закони України

Закон України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 року

Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року

Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 7 червня 2001 року

Закон України «Про Національне антикорупційне бюро України» від 14 жовтня 2014 року

Закон України «Про Державне бюро розслідувань» від 12 листопада 2015 року

Закон України «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 року

Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року

Закон України «Про національну поліцію» від 2 липня 2015 року

Закон України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» від 10 листопада 2015 року

Закон України «Про Державну спеціальну службу транспорту» від 5 лютого 2004 року

Закон України «Про засади державної антикорупційної політики на 2021 — 2025 роки» від 20 червня 2022 року

Закон України «Про запобігання впливу корупційних правопорушень на результати офіційних спортивних змагань» від 3 листопада 2015 року

Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» від 23 грудня 1993 року

Закон України «Про очищення влади» від 27 січня 2015 року

Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23 червня 2005 року

Закон України «Про Дисциплінарний статут служби цивільного захисту» від 5 березня 2009 року

Закон України «Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України» від 24 березня 1999 року

Закон України «Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України» від 22 лютого 2006 року

Акти Кабінету Міністрів України

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку проведення службового розслідування» від 13 червня 2000 року № 950

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку передачі дарунків, одержаних як подарунки державі, Автономній Республіці Крим, територіальній громаді, державним або комунальним установам чи організаціям» від 16 листопада 2011 року N 1195

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку здійснення дисциплінарного провадження» від 4 грудня 2019 року № 1039

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної антикорупційної програми на 2023—2025» від 04 березня 2023 року № 220

Постанова Кабінету Міністрів України Про затвердження Державної антикорупційної програми на 2023-2025 роки» від 04 березня 2023 року № 220

Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Стратегії комунікацій у сфері запобігання та протидії корупції» від 23 серпня 2017 року № 576-р

2.Словник термінів і понять

(Упорядник — Петрученко К.І.)

активи — кошти, майно, майнові та інші права, на які може бути накладено або накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави або які конфісковані за рішенням суду у кримінальному провадженні чи стягнені за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими (Закон України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів»);
антикорупційна експертиза — діяльність із виявлення в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів положень, які самостійно чи у поєднанні з іншими нормами можуть сприяти вчиненню корупційних правопорушень або правопорушень, пов’язаних з корупцією (Закон України «Про запобігання корупції»);
безпосередній керівник — найближчий керівник, якому прямо підпорядкований державний службовець (Закон України «Про державну службу»);
близькі особи — члени сім’ї суб’єкта, зазначеного у частині першій статті 3 Закону України «Про запобігання корупції», а також чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний та двоюрідний брати, рідна та двоюрідна сестри, рідний брат та сестра дружини (чоловіка), племінник, племінниця, рідний дядько, рідна тітка, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, зять, невістка, тесть, теща, свекор, свекруха, батько та мати дружини (чоловіка) сина (дочки), усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням зазначеного суб’єкта (Закон України «Про запобігання корупції»);
виборні особи — Президент України, народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати місцевих рад, сільські, селищні, міські голови (Закон України «Про запобігання корупції»);
викривач — фізична особа, яка за наявності переконання, що інформація є достовірною, повідомила про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, інших порушень цього Закону, вчинених іншою особою, якщо така інформація стала їй відома у зв’язку з її трудовою, професійною, господарською, громадською, науковою діяльністю, проходженням нею служби чи навчання або її участю у передбачених законодавством процедурах, які є обов’язковими для початку такої діяльності, проходження служби чи навчання(Закон України «Про запобігання корупції»);
вимагання неправомірної вигоди – це вимога щодо надання неправомірної вигоди з погрозою вчинення дій або бездіяльності з використанням свого становища, наданих повноважень, влади, службового становища стосовно особи, яка надає неправомірну вигоду, або умисне створення умов, за яких особа вимушена надати неправомірну вигоду з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів (Кримінальний кодекс України)»;
виявлення активів — діяльність із встановлення факту існування активів, на які може бути накладено арешт у кримінальному провадженні, чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави (Закон України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів»);
внутрішні канали повідомлення про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, інших порушень цього Закону — способи захищеного (у тому числі анонімного) повідомлення інформації викривачем керівнику або уповноваженому підрозділу (особі) органу, юридичної особи, у яких викривач працює, проходить службу чи навчання або на замовлення яких виконує роботу, а так само до органу вищого рівня, уповноважена особа якого здійснює контроль за дотриманням антикорупційного законодавства на підвідомчих підприємствах, в установах та організаціях (Закон України «Про запобігання корупції»);
державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до його компетенції (Закон України «Про Державне бюро розслідувань»);
державний орган — орган державної влади, в тому числі колегіальний державний орган, інший суб’єкт публічного права, незалежно від наявності статусу юридичної особи, якому згідно із законодавством надані повноваження здійснювати від імені держави владні управлінські функції, юрисдикція якого поширюється на всю територію України або на окрему адміністративно-територіальну одиницю(Закон України «Про запобігання корупції»);
дискреційні повноваження — сукупність прав та обов’язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта ( Методологія проведення антикорупційної експертизи, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 24 квітня 2017 року № 1395/5);
доброчесність — спрямованість дій державного службовця на захист публічних інтересів та відмова державного службовця від превалювання приватного інтересу під час здійснення наданих йому повноважень (Закон України «Про державну службу»);
забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, тобто у виявленні, попередженні, припиненні, розкритті або розслідуванні кримінальних правопорушень, а також у судовому розгляді кримінальних проваджень, — це здійснення правоохоронними органами правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист життя, житла, здоров’я та майна цих осіб від протиправних посягань, з метою створення необхідних умов для належного відправлення правосуддя (Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві»);
зовнішні канали повідомлення про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, інших порушень цього Закону — шляхи повідомлення інформації викривачем через фізичних чи юридичних осіб, у тому числі через медіа, журналістів, громадські об’єднання, професійні спілки тощо (Закон України «Про запобігання корупції»);
індикатор корупціогенності — ознака нормативно-правового припису, що може свідчити про наявність в нормативно-правовому акті, проекті нормативно-правового акта корупціогенних факторів (Методологія проведення антикорупційної експертизи, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 24 квітня 2017 року № 1395/5);
істотна шкода — шкода, яка в 100 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Істотна шкода має виключно майновий характер (Кримінальний кодекс України).
корупційне правопорушення — діяння, що містить ознаки корупції, вчинене особою, зазначеною у частині першій статті 3 Закону України «Про запобігання корупції», за яке законом встановлено кримінальну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність(Закон України «Про запобігання корупції»);
корупційні злочини — злочини, передбачені статтями 191, 262, 308, 312, 313, 320, 357, 410 Кримінального кодексу України, у випадку їх вчинення шляхом зловживання службовим становищем, а також злочини, передбачені статтями 210, 354, 364, 364-1, 365-2, 368 — 369-2 Кримінального кодексу (Кримінальний кодекс України);
корупціогенний фактор — неналежне визначення в нормативно-правовому акті, проекті нормативно-правового акта функцій, прав, обов’язків і відповідальності органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, наслідком чого може бути невиправдане встановлення чи надмірне розширення дискреційних повноважень, створення умов для виникнення потенційного чи реального конфлікту інтересів та можливостей для зловживання наданими їм повноваженнями (Методологія проведення антикорупційної експертизи, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 24 квітня 2017 року № 1395/5);
корупція — використання особою, зазначеною у частині першій статті 3 Закону України «Про запобігання корупції», наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття такої вигоди чи прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній у частині першій статті 3 Закону України «Про запобігання корупції», або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей (Закон України «Про запобігання корупції»);
Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (далі — Національне агентство), є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері виявлення та розшуку активів, на які може бути накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, та/або з управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави або які конфісковано у кримінальному провадженні чи стягнено за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими (Закон України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів»);
Національне антикорупційне бюро України (далі — Національне бюро) є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних та інших кримінальних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових. (стаття 1 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України»);
неправомірна вигода — грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру, які обіцяють, пропонують, надають або одержують без законних на те підстав(Закон України «Про запобігання корупції»);
очищення влади (люстрація) — це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі — посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування ) закон України «Про очищення влади»);
подарунок — грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, які надають/одержують безоплатно або за ціною, нижчою мінімальної ринкової(Закон України «Про запобігання корупції»);
політична неупередженість — недопущення впливу політичних поглядів на дії та рішення державного службовця, а також утримання від демонстрації свого ставлення до політичних партій, демонстрації власних політичних поглядів під час виконання посадових обов’язків (Закон України «Про державну службу»);
посада державної служби — визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов’язками у межах повноважень, визначених частиною першою статті 1 Закону України «Про державну службу» (Закон України «Про державну службу»);
посадова особа місцевого самоврядування — особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету (Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування»);
посадова особа юридичної особи публічного права — голова та член наглядової ради, ради директорів, виконавчого органу, комісії з припинення (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії), ліквідатор, керівник, заступник керівника, головний бухгалтер, корпоративний секретар такої юридичної особи публічного права, а також особа, яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу, та її заступники, голова та члени іншого органу управління юридичної особи (крім консультативного), якщо утворення такого органу передбачено законом або статутом юридичної особи публічного права (Закон України «Про запобігання корупції»);
потенційний конфлікт інтересів — наявність у особи приватного інтересу у сфері, в якій вона виконує свої службові чи представницькі повноваження, що може вплинути на об’єктивність чи неупередженість прийняття нею рішень, або на вчинення чи невчинення дій під час виконання зазначених повноважень (Закон України «Про запобігання корупції»);
правопорушення, пов’язане з корупцією — діяння, що не містить ознак корупції, але порушує встановлені Законом України «Про запобігання корупції» вимоги, заборони та обмеження, вчинене особою, зазначеною у частині першій статті 3 Закону України «Про запобігання корупції», за яке законом встановлено кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність (Закон України «Про запобігання корупції»);
приватний інтерес — будь-який майновий чи немайновий інтерес особи, у тому числі зумовлений особистими, сімейними, дружніми чи іншими позаслужбовими стосунками з фізичними чи юридичними особами, у тому числі ті, що виникають у зв’язку з членством або діяльністю в громадських, політичних, релігійних чи інших організаціях(Закон України «Про запобігання корупції»);
прозорість — відкритість інформації про діяльність державного службовця, крім випадків, визначених Конституцією та законами України (Закон України «Про державну службу»);
пряме підпорядкування — відносини прямої організаційної або правової залежності підлеглої особи від її керівника, в тому числі через вирішення (участь у вирішенні) питань прийняття на роботу, звільнення з роботи, застосування заохочень, дисциплінарних стягнень, надання вказівок, доручень тощо, контролю за їх виконанням(Закон України «Про запобігання корупції»);
реальний конфлікт інтересів — суперечність між приватним інтересом особи та її службовими чи представницькими повноваженнями, що впливає на об’єктивність або неупередженість прийняття рішень, або на вчинення чи невчинення дій під час виконання зазначених повноважень (Закон України «Про запобігання корупції»);
регулярні канали повідомлення про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень — способи захищеного (у тому числі анонімного) повідомлення інформації викривачем органам прокуратури, Національній поліції, Національному антикорупційному бюро України, Державному бюро розслідувань, Національному агентству з питань запобігання корупції (Закон України «Про запобігання корупції»);
розшук активів — діяльність із визначення місцезнаходження активів, на які може бути накладено арешт у кримінальному провадженні, чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави (Закон України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів»);
служба в органах місцевого самоврядування — професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом (Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування»);
службова дисципліна — неухильне додержання Присяги державного службовця, сумлінне виконання службових обов’язків та правил внутрішнього службового розпорядку(Закон України «Про державну службу»);
спеціально уповноважені суб’єкти у сфері протидії корупції — органи прокуратури, Національної поліції, Національне антикорупційне бюро України, Національне агентство з питань запобігання корупції (Закон України «Про запобігання корупції»);
суб’єкт призначення — державний орган або посадова особа, яким відповідно до законодавства надано повноваження від імені держави призначати на відповідну посаду державної служби в державному органі та звільняти з такої посади (Закон України «Про державну службу»);
суб’єкти декларування — особи, зазначені у пункті 1, підпунктах «а», «в»-«ґ» пункту 2, пункті 4 частини першої статті 3 Закону України «Про запобігання корупції», інші особи, які зобов’язані подавати декларацію відповідно до Закону України «Про запобігання корупції»(Закон України «Про запобігання корупції»);
управління активами — діяльність із володіння, користування та розпорядження активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави і вирішено питання про їх передачу Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, тобто забезпечення збереження активів, збереження (за можливості — збільшення) їх економічної вартості, передача їх в управління або реалізація активів у випадках та порядку, передбачених цим Законом, а також реалізація активів, конфіскованих у кримінальному провадженні чи стягнених за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими (Закон України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів»);
члени сім’ї: а) особа, яка перебуває у шлюбі із суб’єктом, зазначеним у частині першій статті 3 Закону України «Про запобігання корупції», та діти зазначеного суб’єкта до досягнення ними повноліття — незалежно від спільного проживання із суб’єктом; б) будь-які особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки із суб’єктом, зазначеним у частині першій статті 3 Закону України «Про запобігання корупції» (крім осіб, взаємні права та обов’язки яких не мають характеру сімейних), у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі (Закон України «Про запобігання корупції»).

3.Історія корупції

Історичні корені корупції, вірогідно, походять від звичаю робити подарунки для отримання прихильності. Дорогі подарунки виділяли людину серед інших та сприяли задоволенню її прохання. Тож у первісному суспільстві плата жрецю чи вождю була нормою. У зв’язку з удосконаленням системи державного апарату та посилення позицій центральної влади, з’явилися професійні чиновники, які, за задумом правителів, мали отримувати лише певну фіксовану платню. Водночас чиновники прагнули скористатися своїм положенням для таємного збільшення своїх доходів.

Першим правителем, про якого збереглися згадки як про борця з корупцією, був Уруїнімгін — шумерський цар міста-держави Лагаша (друга половина XXIV ст. до н. е.) Незважаючи на показові та часто жорстокі покарання за корупцію, така боротьба не призводила до бажаних результатів. У кращому випадку вдавалося запобігти найбільш небезпечним злочинам, однак на рівні дрібних розтрат та хабарів корупція мала масовий характер. Перший трактат з обговорення корупції – «Артха-шастра» – опублікував під псевдонімом Каутілья один із міністрів Бхарати (Індії) у IV столітті до н. е. У ньому він зробив песимістичний висновок, що «майно царя не може бути, хоча б трохи, не привласнене тим, хто відає цим майном».

З аналогічними проблемами стикалися і фараони Стародавнього Єгипту, в якому склався величезний бюрократичний апарат чиновників, які дозволяли собі творити беззаконня та свавілля щодо вільних селян, ремісників і навіть військової знаті. Збереглося повчання жителя Стародавнього Єгипту на ім’я Ітахотел, який рекомендує: «Гни спину перед начальством, тоді твій дім буде в порядку, твоя платня буде в справності, бо погано тому, хто чинить опір перед начальником, але легко жити, коли він благоволить».

Одну із перших згадок про корупцію можна зустріти в Законах вавилонського царя Хаммурапі (XVIII століття до нашої ери): «Якщо суддя розглянув справу, виніс рішення і підготував документ з печаткою, а потім своє рішення змінив, то цей суд слід викрити в зміні свого рішення, і позовну суму, яка згадується в справі, він повинен заплатити в 12-тикратному розмірі». Крім того, йому заборонялося перед надалі займати суддівську посаду.

Особливе занепокоєння викликала продажність суддів, оскільки вона призводила до незаконного перерозподілу власності та бажання вирішити суперечку поза правовим полем. Не випадково провідні релігії з усіх видів корупції засуджують насамперед підкуп суддів: «…начальник вимагає подарунків, і суддя судить за хабарі, а вельможі висловлюють злі бажання душі своєї і перекручують справу…»; «Дарів не приймай, бо дари сліпими роблять зрячих і перетворюють справу правих» (Вих.23:8, див. також Повт.16:19); «Не привласнюйте незаконно майно одне одного і не підкуповуйте суддів, щоб навмисно присвоїти частину власності інших людей» (Коран 2:188) тощо.

У давньоримських Законах XII таблиць термін «corrumpere» починає використовуватися в значеннях «міняти за гроші свідчення в суді» і «підкуповувати суддю»: «Невже ти вважатимеш суворою постанову закону, яка карає смертною карою того суддю або посередника, які були призначені при правосудді, [для розгляду справи] і були викриті в тому, що прийняли грошову винагороду у [цій справі?)».

У період становлення та розвитку Київської Русі виникає система «кормлінь» тіунів (чиновників), яка й стає основою зародження та формування корупційних явищ впродовж подальших історичних періодів розвитку української державності.

Тіун не отримував зарплату з казни. Натомість за ним закріплювалось кілька міст та сіл, які його у буквальному сенсі «кормили». Тіун збирав для князя податки, а частину грошей залишав собі. При цьому воєводи та намісники зловживали наданою їм владою, повсюди вимагали від жителів винагороду понад норму та збагачувались їхнім коштом, що пояснювалося відсутністю будь-яких санкцій за невиконання цих положень законодавства.

Норми «Руської Правди» не передбачали відповідальності за будь-які прояви хабарництва з боку тіунів, оскільки таке поняття взагалі не існувало, а також закріпили на законодавчому рівні традицію «відкуплення» від покарання за вчинений злочин.

Сума штрафу залежала від соціального статусу жертви: вбивство державного чиновника «коштувало» дорожче, ніж простого смертного. Проте родичі жертви мали законне право самостійно поквитатись з кривдником за принципом «око за око, зуб за зуб». А взятку суддям давали не для вирішення справи на власну користь, а просто для того, щоб суддя почав її розгляд!

Слово «хабар» має тюркське походження і означає «добру новину». Вважається, що традицію хабарництва Київська Русь перейняла у кочових племен Дикого Степу (територія сучасного Причорномор’я та Донбасу). «Взяткою» у Київській Русі називали примусовий збір меду, який віддавали владі як данину, тобто податок.

Важливий імпульс щодо осмислення корупції дають праці Нікколо Макіавеллі.

Корупцію він порівнював із хворобою, наприклад, сухотами. Спочатку її важко розпізнати, але легше лікувати. Якщо ж вона запущена, її легко розпізнати, але вилікувати важко.

Починаючи з кінця XVIII століття в західному суспільстві щодо до корупції настав перелом. Ліберальні перетворення відбувалися під гаслом, що державна влада існує для блага людей їй підвладних, а тому піддані утримують уряд в обмін на неухильне дотримання чиновниками законів. Зокрема, згідно з Конституцією США, прийнятою в 1787 р., отримання хабаря є одним із двох згаданих злочинів, за які Президенту США може бути оголошено імпічмент.

Суспільство почало все більше впливати на якість роботи державного апарату. Через посилення впливу політичних партій і державного регулювання зростання занепокоєння почали викликати випадки змови політичних еліт та великого бізнесу. Проте рівень корупції в розвинених країнах впродовж XIX—XX століть зменшився порівняно з рештою країн світу.

Новим етапом в еволюції корупції у розвинених країнах став рубіж XIX та XX ст. З одного боку, почалося чергове посилення державного регулювання та, відповідно, влади чиновників. З іншого — народжувався великий приватний бізнес, який у конкурентній боротьбі став вдаватися до «скуповування держави» — вже не епізодичного підкупу окремих дрібних державних службовців, а прямого підпорядкування діяльності політиків і вищих чиновників справі захисту інтересів капіталу. В процесі зростання значення політичних партій у розвинених країнах (особливо у країнах Західної Європи після Другої світової війни), набула розвитку партійна корупція, коли за лобіювання своїх інтересів великі фірми та транснаціональні корпорації платили не особисто політикам, а до партійної каси.

У другій половині XX ст. корупція переросла в міжнародну проблему. Підкуп корпораціями вищих посадових осіб за кордоном набув масового характеру. Глобалізація призвела до того, що корупція в одній країні почала негативно позначатися на розвитку багатьох країн. При цьому країни з найвищим рівнем корупції більше не обмежувалися третім світом: лібералізація у колишніх соціалістичних країнах у 1990-ті рр. супроводжувалася кричущими посадовими зловживаннями. У своєму випуску від 31 грудня 1995 р. газета «Financial Times» оголосила 1995 рік «роком корупції».

Для поширення знань про корупцію 9 грудня ООН започаткувала Міжнародний день боротьби з корупцією.

Так, 9 грудня 2003 року в мексиканському місті Меріда на політичній конференції високого рівня була відкрита для підписання Конвенція ООН проти корупції (ухвалена Генеральною асамблеєю ООН 31 жовтня 2003 року).

Цей міжнародний договір передбачає заходи із запобігання корупції, покаранню винних, а також механізми міжнародної співпраці в боротьбі з нею. Він зобов’язує держави-члени проводити політику протидії корупції, схвалити відповідні закони і заснувати спеціальні органи для боротьби з цим явищем.

Конвенція набула чинності в грудні 2005 року після її ратифікації 30 країнами. Україна ратифікувала конвенцію 18 жовтня 2006 року.

Згідно з Конвенцією ООН проти корупції (2003) та Конвенції Ради Європи про кримінальну відповідальність за корупцію (1999), корупція — це зловживання державною владою для одержання вигоди в особистих цілях, в цілях третіх осіб і груп, а також різні форми незаконного привласнення публічних коштів для приватного використання. Крім того, до корупційних явищ належить і непотизм (кумівство, сімейність). Корупція вражає основу демократичних інститутів через спотворення виборчих процесів, перекручення принципу верховенства закону і створення бюрократичних бар’єрів. Подолати корупцію можливо тільки завдяки консолідації всього суспільства та налагодження системи протидії.

4.Політична корупція

Недюха М. П., Подоляка А. М., Подоляка С. А.

ПОЛІТИЧНА КОРУПЦІЯ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЯВИЩЕ: ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ МОДЕЛІ ПРОТИДІЇ

З’ясовано сутність та запропоновано механізм ідентифікації, запобігання та протидії політичній корупції, який дозволяє розглядати останню як дисфункцію державного управління, ознаку і результат бюрократичного переродження органів державної влади та місцевого самоврядування. Наголошено на загрозах бюрократично-корупційної деформації демократичного врядування та пов’язаних з ним ризиків і небезпек суверенного розвитку української держави.

Теорія раціональної організації управління Макса Вебера розглянута як теоретико-методологічна підвалина інституційного забезпечення протидії корупції відповідно до умов життєдіяльності українського суспільства за базовими його функціями: а) адаптації; б) інтеграції; в) ціледосягання; г) відтворення структури та зняття напруги. Доведено, що зазначеним створюються необхідні умови для забезпечення єдності політичної волі та практичної дії органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно до потреб “мережевої організації” соціального та політико-правового простору країни, утвердження довіри і поваги, формування партнерських відносин влади і суспільства як вихідних засобів подолання бюрократичної складової корупційних правопорушень.

Обгрунтовано інституційну модель протидії політичній корупції як теоретико-правову основу розроблення інноваційних стратегій реагування на виклики та загрози корупції в органах державної влади та місцевого самоврядування. Сутність інституційної моделі полягає в тому, що, по-перше, протидія корупції закладена у процес управлінської діяльності відповідно до критеріїв доброчесності апарату управління, змістовного, організаційного та дисциплінарного наповнення норми права; по-друге, потенціал протидії корупції дозволяє реалізувати норму права в діяльності будь-якого органа державної влади та місцевого самоврядування, де пріоритетними є завдання ефективного врядування у режимі доступності та відкритості on line; по-третє, інституційна модель протидії корупції обгрунтована як засаднича підвалина розроблення інноваційних моделей стримуючої протидії корупції в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування.

Викладено змістовні та функціональні характеристики інноваційної моделі стримуючої протидії корупції в органах прокуратури України як різновиду інституційної моделі.

Ключові слова: корупція, політична корупція, бюрократія, бюрократизм, інституційна модель протидії політичній корупції в органах державної влади та місцевого самоврядування, інноваційна модель стримуючої протидії політичній корупції в органах прокуратури України.

Постановка проблеми. З’ясування сутності політичної корупції, пов’язаних з нею викликів і загроз суверенного розвитку обумовлюється низкою обставин, зокрема: а) завданнями модернізації України відповідно до обраного євроінтеграційного курсу, становлення правової держави і громадянського суспільства; б) новітнім статусом України як однієї з найкорумпованіших держав Східної Європи, що негативним чином позначається на її інвестиційній привабливості та підприємницькій активності, призводить до зрощування влади і фінансово-промислових груп, обмежуючи потенціал, ресурси та можливості соціальних змін; в) завданнями реформування державного управління як різновиду сучасного владарювання; в) конституційно-правовим забезпеченням діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, об’єднаних територіальних громад, осягненням значущості органів державної влади та місцевого самоврядування як основних суб’єктів процесу соціальних змін, позиціонування в європейському та світовому політико-правовому просторі; г) пошуком задовільних відповідей на виклики, ризики і небезпеки, що породжуються політичною корупцією, загрожуючи, передусім, існуванню української державності; д) погіршенням рейтингу сприйняття корупції в Україні, яка посідає нині 126 місце України із 180 країн світу за ознакою її поширення, укоріненості в органах державної влади та місцевого самоврядування [1]; е) низьким рівнем довіри інститутів громадянського суспільства до влади: 83 % українців вважають, що боротьба з корупцією в найвищих ешелонах влади не є успішною [2].

Слабкість реальної протидії політичній корупції ідентифікується також за низкою обставин, передусім, поверненням до українського правового і політичного простору дещо призабутого терміна «політично вмотивоване правосуддя» та пов’язаної з ним загрози запровадження відповідної практики правосуддя, порушення принципів верховенства права, а також ініціювання євроінституціями питання про призупинення безвізу з Україною за регрес у протидії корупції [3].
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Ефективна протидія політичній корупції, пов’язаним з нею викликам і загрозам, можлива, як наголошується у науковій літературі, шляхом використання теоретико-методологічного потенціалу системного підходу, який дозволяє забезпечити єдність дій відповідних суб’єктів, які уособлюються з політичною волею, законодавчою регламентацією та належною підтримкою ініціатив і заходів щодо боротьби з корупцією інституціями громадянського суспільства, окремими громадянами країни [4, c. 21]. Дослідження проблематики протидії корупції, її ідентифікації як політико-правового явища здійснюється представниками різних галузей гуманітарної науки, зокрема юриспруденції [5], політології [6], державного управління [7]. В Україні розслідуванням корупції вищих посадових осіб обіймається, як відомо, низка антикорупційних органів: Національне агентство запобігання корупції (НАЗК), Прокуратура України (ПУ), Національне антикорупційне бюро України (НАБУ), Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП), Державне бюро розслідувань (ДБР), Вищий адміністративний суд України (ВАСУ), Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (АРМА), ефективність діяльності яких є вкрай низькою [8].

Сутність поняття „корупція” (від лат. coruptio – спокушання, підкуп, розбещення, псування) є багатозначною, адже до його змісту науковці відносять злочинні дії, неправомірну діяльність, елементи (ознаки) організованої злочинності тощо, ототожнюючи тим самим її з хабарництвом, здирництвом, протекціонізмом, кумівством, обманом, розтратою бюджетних коштів, зловживанням владою тощо. Недостатньо з’ясованою є також природа, характер й особливості становлення цього соціально та політично загрозливого явища, його носії та прояви, механізм функціонування тощо. Відповідно потребують додаткового вивчення політико-правові, соціальні, кадрові, організаційні, дисциплінарні засоби запобігання, нейтралізації та протидії цьому соціальному злу [4, с. 21]. Наголошується також, що “найбільш ураженими з точки зору латентного лобізму є законотворчий процес у сфері приватизації, фінансування, кредитування, здійснення банківських операцій, ліцензування, розподілу фондів” [9, с.14], а також оподаткування та митної справи. Так само недостатньо дослідженою є проблематика, яка пов’язується із з’ясуванням сутності політичної корупції, механізмами її становлення та поширення, ефективними стратегіями – інституційними й інноваційними – протидії та реагування на виклики і загрози, що нею спричиняються, передусім в органах державної влади та місцевого самоврядування [10].
Значний інтелектуальний внесок у розуміння сутності корупції у процесі соціального реформування, вдосконалення змісту правових норм, у тому числі в діяльності вищих органів державної влади та місцевого самоврядування, мають праці В. Гвоздецького, М. Мельника, М. Михальченка та О. Михальченко, Є. Невмержицького, В. Соловйова, М. Хавронюка, М. Вебера, М. Восленського, С. Гангтінґтона, Т. Парсонса, Ф. Фукуями та ін. Так, зокрема, С. Гангтінґтон довів, що корупційні загрози з особливою силою проявляються за умов модернізаційних змін молодих суверенних держав, яким притаманна, передусім, слабкість державного управління: наростання загроз його бюрократизації можуть породжувати стани соціально-політичного безладу, масових розчарувань, протестних настроїв, бунтів і революцій. Йдеться, зокрема, про процеси демократичних змін, за яких соціальна мобілізація випереджає розвиток політичних інститутів [11, с. 76]. Стрімкість поширення політичної корупції, її масштаби обумовлюються динамікою модернізаційних змін, появою нових джерел влади і багатства, нових класів, а також зміною політичної та правової системи, їх слабкістю. Конфлікт між модерними і традиційними нормами і цінностями дозволяє нехтувати і першими, і другими заради “торжества” особистісного інтересу як безумовно пріоритетного і визначального водночас у повсякденній діяльності державного службовця [11, с. 69-70]. При цьому під політичною корупцією розуміється “поведінка державних чиновників, яка відхиляється від загальноприйнятих норм заради досягнення приватної мети”, реалізується шляхом здійснення певної політичної дії в обмін на економічні блага, конвертуючи тим самим суспільні цілі у приватні, особистісні [11, с. 69, 73, 75]. “Закони, які регулюють торгівлю, мито, податки, а також популярні та прибуткові види діяльності на кшталт азартних ігор, проституції та виробництва й збуту алкоголю, стають найбільшими стимулами для корупції, справедливо наголошує С. Гангтінґтон. Через це в суспільстві, в якому корупція повсюдна, ухвалення суворих законів, спрямованих проти корупції, лише створює для неї нові можливості” [11, с. 72].

У науковій літературі прийнято вважати, що сутність, характер і спрямованість модернізаційних змін спроможні підпорядковувати поведінку посадових осіб двом принципово різним стратегіям, які є альтернативними – служінню суспільному благу або ж приватному інтересу. Очевидно, що названі стратегії і відповідна поведінка є результатом особистісного вибору політика чи державного службовця, основу якої складають морально-етичні чесноти, ціннісні пріоритети, правові норми або ж користливий розрахунок, особистісний егоїзм тощо. Відповідно, ризики корупції, так само як і непотизму (кумівство, земляцька солідарність та клановість) обумовлюються як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами, динамікою соціальних змін, є результатом розмежування суспільного добробуту і приватного інтересу [11, с. 71], постаючи таким чином усвідомленим вибором посадовою особою лінії поведінки – доброчесної чи протизаконної, корупційної. При цьому наголошується, зважаючи на євроінтеграційний вибір України, завдання адаптації вітчизняного законодавства до правових норм держав-членів Європейського Союзу на важливості забезпечення міжнародних стандартів публічного владарювання [12] як основних критеріїв нормативно-правового забезпечення протидії корупції в органах державної влади [13], уособленням яких є, як відомо, теорії публічного менеджменту [14], “сервісної держави” [15], “мережевого адміністрування” [16], “електронного уряду” [17] тощо. Новітним джерелом корупції в Україні, породженим безпосередньо модернізацією, є новоутворені соціальні групи і клани, які захищають накопичені, як правило, у незаконний спосіб багатства, привілеї, статуси і ролі, а також ресурси – політичні, владні, медійні тощо. Незавершеність процесу модернізаційних змін українського суспільства, невизначеність стратегії розвитку негативно позначається на функціонуванні органів державної влади та місцевого самоврядування, управлінській діяльності посадових осіб, сутності та характері ухвалених законів і прийнятих рішень, призводить до зрощування влади та капіталу тощо. Олігархічні клани, структури тіньового бізнесу, нав’язуючі владі свої приватні інтереси, створюють ризики „захоплення, скуповування та приватизації держави” [18, с. 7-8], призводять до підміни державних, національних інтересів приватними чи корпоративними їх аналогами. Натомість традиційне джерело корупції в умовах України пов’язується з діяльністю посадових осіб колишньої партійної, державної та радянської номенклатури (від лат. nomenklatura – розпис імен), яка за умов суверенного розвитку адаптувалася до умов суверенного розвитку, трансформувалася відповідно до завдань модернізаційних змін, обіймаючи відповідні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування [4, с. 25,26].

Постановка завдання. Мета статті – визначення сутності політичної корупції, розроблення політико-правових засобів її ідентифікації, запобігання та протидії як соціально-правового явища, що загрожує українській державності. Відповідно уявляється доцільним обгрунтувати інституційну модель протидії політичній корупції як теоретико-правову основу реагування на виклики та загрози бюрократичного переродження апарату управління органів державної влади та місцевого самоврядування, а також викласти основні характеристики інноваційної моделі протидії корупції в органах прокуратури України як різновиду інституційної моделі.
Виклад основного матеріалу дослідження. Як відомо, процеси управління не можуть ефективно здійснюватися без раціональної організації людської праці, без спеціального, відповідним чином підготовленого апарату фахівців — бюрократії (від франц. bureau – канцелярія та грецьк. kratos – влада, панування, букв. влада канцелярії, влада апарату управління) з її основними характеристиками: а) існуванням письмових норм, які вважаються раціональними; б) розподілом праці; в) ієрархічною структурою; г) професіоналізмом її членів; д) деперсоналізацією (виконанням професійних ролей незалежно від особистих бажань та потреб); є) дисципліною та прогнозованістю поведінки; з) намаганням нав’язати суспільству свій власний інтерес як інтерес всезагальний тощо [19].

Класична теорія раціональної системи управління (бюрократії) [20], обгрунтована М. Вебером, базується на основоположному принципі політико-адміністративної дихотомії як засобу ідентифікації суб’єктів діяльності – політиків і державних службовців, покликанням яких є забезпечення органічної єдності єдиного в своїй сутності процесу генерації й обговорення державотворчих ідей, ухвалення рішень та їх ефективне виконання, що має своїм надзавданням соціальне благо – індивідуальне чи колективне. Зазначене дозволяє не лише забезпечити органічну єдність – змістовну та функціональну – різних суб’єктів державного управління, а й цілеспрямовано налагодити управлінську діяльність як цілісний процес, розпочинаючи з продукування, обговорення, селекції та поширення ідей, їх індоктринації (масової, корпоративної, індивідуальної) до ефективного виконання ухвалених рішень, реалізації на практиці [21, с. 112-117].

Вищезазначена єдність різних ланок єдиного в своїй сутності державного управлінського процесу обумовлюється як об’єктивними умовами життєдіяльності суспільства перехідного типу, так і суб’єктивними факторами, що знаходить своє втілення, передусім, у пріоритетності політичних рішень над економічними, обов’язковим характером їх виконання державними слубовцями як такими, що діють відповідно до конституційних приписів, законодавства країни, є компетентнісними, юридично захищеними, ідеологічно та політично незаангажованими, лояльними до політичного керівництва службовцями з відповідним законодавчо визначеним статусом та публічним контролем за їх професійною діяльністю. Зазначена раціональна організація управлінської діяльності має, на жаль, і тіньову сторону:
кадрова бюрократія, яка призначається, а не обирається народом, схильна діяти всупереч національним пріоритетам, покладаючись на власний інтерес як нібито визначальний і самодостатній водночас.
Однак на певному етапі соціальних змін, передусім, в умовах модернізаційного розвитку бюрократія як прогресивний соціальний феномен перетворюється у свою протилежність, закриту систему, не здатну ефективно поновлюватися засобами взаємообміну з соціальним середовищем свого повсякденного функціонування. Раціональна поведінка, будучи підпорядкованою особистісним, як правило, користним інтересам стає самоціллю, засіб перетворюється у мету, лояльність перетворюється у конформізм. Відповідно, посилюються тенденції деперсоналізації відносин, формального відношення до справи, все більш очевидними є намагання ізолюватися від зовнішнього середовища та його тиску, покрити все покровом утаємниченості тощо. На зміну раціональній організації приходить групова монополія чиновників на виконання функцій управління та способу здійснення влади. В основі цієї монополії – суб’єктивістські устремління чиновників як вузької соціальної касти, які апарат намагається видати за загальнодержавний інтерес, ототожнити його з суспільним благом. Бюрократія як раціонально побудована ієрархічна управлінська структура перетворюється у бюрократизм – систему деформованого політичного, економічного та соціального управління, що заснована на відриві (відчуженні) всесильного, замкнутого апарату від суспільства, інтересів, потреб і запитів його громадян, влада, яка здійснюється шляхом розгалуженої мережі чиновників, поліцейського апарату й адміністрації [4, с. 26]. Відповідно, бюрократизм постає дисфункцією діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, своєрідною хворобою апарату управління як прояву і результату підпорядкування державних, національних інтересів користним, суб’єктивістськи орієнтованим прагненням, орієнтаціям, очікуванням і діям. Основними ознаками бюрократизму є відчуження чиновників від об’єкту управління – народу, кастова замкнутість та холодна байдужість як до інтересів співгромадян, так і суспільства загалом [4, с. 26].

Особливість нинішньої соціально-політичної ситуації в Україні полягає в тому, що традиційні засади функціонування суспільства зруйновані на засадах його модернізації, однак при цьому не запропоновані адекватні новим завданням політико-правові проєкти: відсутні загальнонаціональні програми реформування українського суспільства, бракує харизматичних, загальнонаціональних лідерів, певною мірою втрачена не тільки перспектива розвитку суспільства, а й належна наступність у діях, передусім, виконавчої влади. Не відповідає викликам часу і судова система [4, c. 22].

Які ж загрози пов’язуються з діяльністю вітчизняної бюрократії? По-перше, намагання приватизувати владу з перспективою її трансформації у бюрократизовану, загрозами приватизації держави відповідно до сформованої корпоративної культури та владно-егоїстичного інтересу, який протистоїть загальнонаціональному. Відповідно, основні загрози деформації державного управління в частині його бюрократизації пов’язуються з доступом до влади та можливістю нею володіти, користуватися та розпоряджатися як власністю у власних чи корпоративних інтересах. При цьому стрімкість та масштаби бюрократизації влади обумовлюються рівнем діалогу влади і народу, можливою протидією, а то й спротивом інституцій громадянського суспільства, мірою підпорядкування управлінського апарату завданням забезпечення функціонування життєво важливих функцій суспільства, делегуванням у владні структури професійно підготовлених та національно відданих кадрів, а також державницькими позиціями чиновництва, їх відданістю національним інтересам. На процесах бюрократичного переродження органів державної влади та місцевого самоврядування не можуть не позначатися кардинальні зміни ціннісних орієнтацій українців, особливостей їх поведінки, способу життя тощо. Однак не підлягає сумніву принципова невідповідність культури деформованої системи управління, масштаби її поширення та загрози, що нею продукуються, менталітетові українського народу, його усталеним звичаям і традиціям, державотворчим інтенціям тощо. Конституційно-правова визначеність народу як джерела влади не рівнозначна сутності самої влади, яка може набувати різних форм свого легітимного існування та фактичної реалізації. Влада, як відомо, ідентифікується не лише як результат всенародного волевиявлення: відповідно до норм чинного законодавства управлінці рекомендуються, делегуються та призначаються на відповідні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування. Вищезазначене дозволяє стверджувати, що значною мірою уникнути загроз бюрократично-корупційного переродження, деформації органів державної влади та місцевого самоврядування уявляється можливим шляхом запровадження інституційної моделі ідентифікації, попередження та протидії політичній корупції як такої, що відповідає завданням діяльності вищеназваних органів в умовах перехідного стану українського суспільства. Хоча в Україні не бракує, як відомо, різноманітних антикорупційних стратегій, що розробляються на різних рівнях – науковому, експертному, державному, територіальному тощо вони спільний недолік – є окремішними, ізольованими, неспроможними запропонувати цілісну систему інституційного забезпечення протидії корупції відповідно до актуальної динаміки процесу соціальних змін. Мають місце спроби корелювати масштаби корупції мірою реалізації вимог норми права поза врахуванням змістовного її наповнення реальним життєвим процесом, стратегічними пріоритетами розвитку українського суспільства, що значною мірою пояснює неефективність норми права як засобу регулювання суспільних відносин [22, с. 192-194].

Сутність інституційної моделі протидії корупції полягає в тому, що боротьба з корупцією: а) закладена у процес управлінської, правореалізаційної та правоохоронної діяльності відповідно до критеріїв доброчесності апарату управління та змістовного наповнення норми права; б) дозволяє реалізувати норму права в діяльності будь-якого органа державної влади та місцевого самоврядування, де пріоритетними є завдання ефективного врядування, у тому числі за ознакою протидії корупції (управлінський аппарат з його професійними та морально-етичними характеристиками, нормативно-правовим забезпеченням діяльності та його публічним контролем – у режимі доступності та відкритості on line; в) є засадничою підвалиною розроблення інноваційних моделей стримуючої протидії корупції в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування як складових інституційної (загальнодержавної) антикорупційної стратегії.

Теоретико-методологічною підвалиною інституційного забезпечення протидії корупції може послугувати теорія раціональної організації управління М. Вебера, що дозволяє управлінську діяльність апарату зкоординувати як “по-вертикалі”, так і “по-горизонталі” відповідно до умов функціонування, стану життєдіяльності суспільства та перспектив його модернізаційного зростання за базовими функціями: а) адаптації; б) інтеграції; в) ціледосягання; г) відтворення структури та зняття напруги [23, с. 37-40]. Своєрідними засобами протидії бюрократичному переродженню апарату управління і водночас теоретико-правовими підмурками інституційної моделі є концептуальний потенціал теорій “нового державного менеджменту” [24], “доброго врядування” [25], «нової державної служби» [26], які, доповнюючи і конкретизуючи класичну модель раціональної організації управління Макса Вебера, пропонують низку нововведень, що мають своїм результатом інституціоналізацію державної служби, її формування як цілісної, впорядкованої, структурованої системи з відповідними функціями, способом і механізмами публічного, соціального, правового та організаційного забезпечення. Так, приміром, постулати нового державного менеджменту з його новітними вимогами – мережевим принципом організації, політичним і соціальним партнерством, конкурентоздатністю, пріоритетністю тимчасових професійно підготовлених команд, взаємообміном кадрами між владою і бізнесом, децентралізацією, наданням послуг, контролем результатів діяльності й оплатою за результатами виконання цільових показників тощо дозволяють розглядати державне та муніципальне управління, а також організації громадянського суспільства як структуроутворюючі елементи сучасного врядування і публічного інституту водночас. Зазначеним створюються необхідні умови для забезпечення єдності політичної волі та практичної дії влади в їх відповідності потребам і запитам “мережевої організації” соціального та політико-правового простору країни, утвердження довіри і поваги, формування партнерських засад співпраці як вихідних засобів подолання бюрократичної корупційної загрози [27]. При цьому соціальна сутність державного управління як складової інституційної ідентифікації, запобігання та протидії політичній корупції обумовлюється концептом “Нової державної служби” з його установками на реалізацію загальнолюдських цінностей, загального блага, діалогу та співробітництва, добросовісного правозастосування та практики морально-етичного “служіння” суспільству.

Змістовні характеристики державного управління як правового інституту визначаються його конституційною юрисдикцією, законністю і правопорядком, верховенством права.

Натомість структурна єдність складових державного управління “по-вертикалі” (субординація) і “по-горизонталі” (координація) в їх підпорядкуванні реалізації функцій соціального розвитку (системної якості), а також забезпечення змістовної та функціональної взаємодії названих вище інститутів як системного цілого характеризують його як організаційний інститут. При цьому очевидно, що рівень розвитку складових державного управління, змістовного та функціонального забезпечення їх реалізації в життєдіяльності українського суспільства є суттєво різним: правова й організаційна інституціоналізація є домінуючою і визначальною водночас, тоді як соціальна і публічна спрямованість перебуває в зародковому стані свого становлення. Зазначене не може не позначатися і на законодавчому закріпленні інституційних характеристик державної служби, її впливу на процеси життєдіяльності держави, суспільства, громадян, країни в цілому.

Вищевказані структурні підрозділи – попри неоднакову значущість як складових державного управління – у своїй сукупності утворюють інституційну модель протидії політичній корупції, яка може розглядатися як теоретико-правова основа розроблення інноваційних стратегій запобігання та протидії корупції в органах державної влади та місцевого самоврядування. Відповідно, інноваційна модель стримуючої протидії корупції в органах прокуратури має будуватися й обгрунтовуватися згідно з основними положеннями інституційної моделі як визначальної з теоретико-методологічної та правової точок зору.

Інституційна модель протидії корупції є такою, що узасадничена на формування: а) нового типу управлінського класу як сучасної бюрократії і способу владарювання – професійної, відкритої, патріотичної, стратегічно орієнтованої; б) цілераціонального типу відносин взаємодії держави і суспільства як партнерів; в) відносин партнерського типу шляхом поступового подолання у політичній діяльності досі домінуючих установок афективної та традиційної раціональності, визначаючи тим самим стратегічно визначені пріоритети. Тоді як відсутність політично визначених цілей процесу соціальних змін породжує і відповідний тип управлінської бюрократії, що й обумовлює сутнісні характеристики, родові ознаки влади, передусім її слабкість, корупційність, хворобливу ситуативність і стратегічну невизначеність. При цьому відчутним є брак політики «реалізації раціональних цілей”, яка б грунтувалася та реалізовувалася відповідно до втілених у нормі права національних пріоритетів процесу соціальних змін, децентралізації державного управління, формування владарювання як сучасного типу політико-правового менеджменту.

Зазначені першочергові кроки передбачають, безумовно, людське (кадрове) та нормативно-правове забезпечення, підготовку відповідного антикорупційного законодавства: норми права мають грунтуватися на засадах “доброчесності” та реалізуватися транспарентно – у доступному і відкритому режимі “on line” діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування.

Таким чином, інституційна протидія політичній корупції реалізується як процес ідентифікації, встановлення та регулювання правовідносин у сфері діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, організацій громадянського суспільства відповідно до норм чинного законодавства, соціального, організаційного та дисциплінарного забезпечення їх діяльності як суб’єктів публічної дії, спрямованих на реалізацію основних функцій життєдіяльності суспільства в їх підпорядкуванні стратегічно визначеним цілям розвитку, утвердження цивілізованих стандартів рівня й якості життя.

Список літератури

Corruption Perception Index 2019 / Transparency International: the global coalition against corruption. Berlin: “Transparency International” International Secretariat, 2020. 30 p.
https://www.dw.com/uk/83-vidsotky-ukrayinciv-ne-bachat-uspixiv-v-borotbi-z-korupciyeyu-opytuvannya/a-52557209].
https://prm.ua/drugiy-sezon-politichno-dramatichnogo-serialu-diplomat-pidbiv-pidsumki-politichnih-dosyagnen-zelenskogo/
Недюха Микола. Корупція як соціально-правовий феномен // Юридична Україна. 2014. № 8. С. 21-27.
Подоляка С. А. Теоретико-практичні основи адміністративно-правового забезпечення протидії корупції в органах прокуратури України : монографія. К.: «МП Леся», 2018. 435 с.
Михальченко М., Михальченко О., Невмержицький Є. Корупція в Україні: політико-філософський аналіз : монографія. К.: ТОВ “Видавництво Дельта”, 2011. 615 с.
Соловйов В.М. Запобігання і протидія корупції в державному управлінні України : монографія. К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2012. 508 с.
https://glavcom.ua/publications/chorna-karma-ryaboshapki-663884.html?utm_ source=gravitec&utm_medium=push&utm_campaign=%D0%BF%D0%BE%D0% BB%D1%96%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%B0
Недюха М. П., Федорін М. П. Лобізм як соціально-політичний феномен: сутність і засоби впливу // Віче. 2010. № 4. С. 12-15.
Amundsen I. Political Corruption: An Introduction to the Issues. Bergen: Chr. Michelsen Institut , 1999. 32 p.
Гангтінґтон Семюел. Політичний порядок у мінливих суспільствах / пер. з англ. Тарас Цимбал. К.: Наш формат, 2020. 448 с.
The Worldwide Governance Indicators // World bank // URL: http://info.worldbank.org/governance/wgi/index.asp.
Hughes O. E. Public Management and Administration: USA: 3rd Revised ed. New York; Palgrave Macmillan, 2003. 303 p.
Bovaird T. Public Governance: Balancing Stakeholder Power in a Network Society // International Review of Administrative Sciences. 2005. Vol. 71. № 2., pp. 217-228.
Denhardt R. B., Denhardt J. V. The new public service: Serving rather than steering // Public Administration Review. 2000. Vol. 60. № 6., pp. 549-559.
Worldwide Trends in the Human Development Index 1980-2010/ International Human Development Indicators 2011 // URL: http://hdr.undp.org/en/data/trends/1980-2010
Torres L., Pina V. Changes in Public Service Delivery in the EU Countries // Public Money & Management. 2002. Oct.-Dec., pp. 41-48.
Hellmann J. S. Seize the State, Seize the Day State Capture, Corruption and Influence in Transition // Joel S. Hellmann, Geraint Jones, Daniel Kaufmann. 2000. Sept. Word Bank Policy Research Working Paper # 2444, The Word Bank. 41 p.
Маркс К., Энгельс Ф. К критике гегелевской философии права // URL: http://www.civisbook.ru/
Weber M., Gerth Hans H., Mills Wright C. From Max Weber: Essays in Sociology [International Library of Society]. USA: Routledge, 1948. 502 p.
Elliott Jacques. A General Theory of Bureaucracy. USA: New York, Halsted Press, 1976. 412 p.
Недюха М. П. “Суспільні відносини” та “соціальні відносини” як поняття політико-правової науки // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України. 2018. № 2 (94) (березень-квітень). С. 188-200.
Недюха М. П. Правова ідеологія українського суспільства : монографія. К.: “МП “Леся” 2012. 400 с.
Dunleavy P., Hood C. From Old Public-Administration to New Public Management // Public Money & Management, 1994. Vol. 14, Issue 3, pp. 9-16.
Heritier P., Silvestri P. Good government, Governance, Human complexity. Luigi Einaudi’s legacy and contemporary societies. Firenze, 2012. 340 p.
Denhardt R. B., Denhardt J. V. The New Public Service: Serving Rather Than Steering // Public Administration Review, 2000, Vol. 60, Issue 6, рр. 549-559.
Brian R. F., Jos C. N. Raad-Schelders. Mastering Public Administration: from Max Weber to Dwight Waldo. 2nd ed. Washington: CQPress, 2008.

Недюха М. П., Подоляка А. М., Подоляка С. А.

ПОЛІТИЧНА КОРУПЦІЯ: ІННОВАЦІЙНА МОДЕЛЬ ПРОТИДІЇ

З’ясовано сутність та запропоновано механізм ідентифікації, запобігання та протидії політичній корупції, який дозволяє розглядати останню як дисфункцію державного управління, ознаку і результат бюрократичного переродження органів державної влади та місцевого самоврядування. Наголошено на загрозах бюрократично-корупційної деформації демократичного врядування та пов’язаних з ним ризиків і небезпек суверенного розвитку української держави.

Обгрунтовано інституційну модель протидії політичній корупції як теоретико-правову основу розроблення інноваційних стратегій реагування на виклики та загрози корупції в органах державної влади та місцевого самоврядування. Сутність інституційної моделі полягає в тому, що, по-перше, протидія корупції закладена у процес управлінської діяльності відповідно до критеріїв доброчесності апарату управління, змістовного, організаційного та дисциплінарного наповнення норми права; по-друге, потенціал протидії корупції дозволяє реалізувати норму права в діяльності будь-якого органа державної влади та місцевого самоврядування, де пріоритетними є завдання ефективного врядування у режимі доступності та відкритості on line; по-третє, інституційна модель протидії корупції обгрунтована як засаднича підвалина розроблення інноваційних моделей стримуючої протидії корупції в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування.

Протидія політичній корупції як соціальну злу за своєю значущістю, спроможністю знайти адекватні відповіді на виклики, ризики і небезпеки новітнього державотворення має розглядатись як загальнонаціональне поле взаємодії та протиборства різноорієнтованих політичних сил, фінансово-промислових груп, державних службовців, влади і суспільства, окремих громадян. Визначальним засобом цієї протидії є, безумовно, політична воля, покладена в основу державної антикорупційної політики, реформування правоохоронних органів та судочинства, формування суб’єктів політичної дії, які керувалися б ідеологією загальнонаціонального розвитку, стратегічно визначеними пріоритетами соціальних змін, сталого розвитку України, завданнями утвердження цивілізованих стандартів рівня й якості життя. Зазначене означає, що діяльність органів прокуратури має бути переорієнтована з реалізації державного інтересу у правовий захист національних інтересів як уособлення повноти реалізації прав і свобод людини та громадянина у безпечному соціальному політико-правовому просторі, назва якому “Україна”.

Навряд чи доцільно сутність і масштаби поширення політичної корупції пов’язувати з менталітетом народу, його соціальними станами, притаманними тому чи іншому етапу трансформаційних змін суспільства, а тим більше історичним періодам боротьби за власну державність. Державотворчий потенціал українського народу має чітко виражений антикорупційний характер. Конституційна теза “український народ є джерелом влади” не означає атрибутивну корупційність влади, так само як і нездоланність цього негативного соціально-правового феномену. Реагуючи на виклики сьогодення, український народ, будучи джерелом і носієм влади, має запропонувати відповідні політико-правові механізми публічного контролю влади, її демократичного здійснення, унеможливлення станів її бюрократичного переродження тощо. “Ціна” державної служби, органів місцевого самоврядування має визначатися не престижем, привілеями чи, скажімо, заробітною платою посадових осіб тощо, а винятково соціальними результатами їх діяльності, мірою причетності до процесів державотворення, утвердження цивілізованих соціальних стандартів рівня й якості життя. Нові можливості України пов’язуються також із справедливим судочинством і правовою захищеністю громадян України.

Становлення сучасної бюрократії — управлінського апарату органів державної влади та місцевого самоврядування потребує адаптації завдань її діяльності відповідно до індикаторів модернізаційного розвитку країни [28], джерел соціально-політичної напруги [29], причин конфліктів [30], ефективного управління національною безпекою [31, с. 28], виходячи із аналізу визначальних показників прямих і побічних загроз безпеці людини [32], її правам і свободам [33] тощо.

Політична корупція є соціально-правовим явищем, яке породжується бюрократичними деформаціями управлінського апарату вищого рівня владної вертикалі і полягає в обміні інформацією, послугами, повноваженнями та ресурсами (фінансовими, матеріально-технічними, людськими, організаційними тощо) з метою особистого збагачення. Зазначене спроможне перетворити чи, принаймні, деформувати управлінський апарат органів державної влади та місцевого самоврядування у закритий, саморегульований, непідконтрольний суспільству орган, де визначальними є корупційно-бюрократичні відносини, не врегульовані ні правом, ні мораллю.

Виклики, що пов’язуються з унормуванням названих відносин, полягають у пошуку задовільних відповідей на загрози: а) надлишкого державного адміністрування; б) незавершеності реформи державного управління; в) обмеженої “прозорості” громадянського контролю; г) слабкості державної кадрової політики; д) відсутності ідеологічно- та політичноорієнтованих стратегічних пріоритетів становлення в Україні правової держави та громадянського суспільства; е) обмеженості ресурсів утвердження цивілізованих стандартів рівня й якості життя тощо. Відповідно, протидіяти корупції необхідно не лише як соціально-правовому явищу, яке породжується, стимулюється та забезпечується бюрократизмом як деформованою системою управління, а й важливо з’ясувати об’єктивні та суб’єктивні умови, фактори та причини, які сприяють деформації управлінської діяльності працівників апарату органів державної влади та місцевого самоврядування, вищих посадових осіб, політиків тощо. Традиційна раціоналізація управлінської діяльності “по-вертикалі” має бути доповнена модерними зустрічними потоками громадянської активності “по-горизонталі”, спрямованими на пошуки задовільних відповідей на виклики сьогодення – законодавчі, виконавчі, інформаційні, судові, безпекові, технологічні тощо.

Сутність політичної корупції безпосередньо пов’язана з корисливими корпоративними й особистісними інтересами політиків, управлінців вищої та середньої ланки органів державної влади та місцевого самоврядування. Її своєрідним джерелом є внутрішня суперечливість апарату управління як єдності двох протилежних сторін – легітимності, професіоналізму, високої виконавчої дисципліни, організаційно-структурної довершеності, як правило, унормованих правом, з одного боку, та відірваності від життя, запитів суспільства, первинних потреб громадян, формалізм, протекціонізм і педантичність, з другого боку. Підпорядкування державної волі приватному чи корпоративному інтересу формує жорстку, цинічну латентно-корупційну систему управління з її неминучим зрощенням влади і бізнесу, домінуванням корупційно-бюрократичних практик, що паразитують на демократичних цінностях, нехтують цивілізаційними стандартами рівня й якості життя, правовими і соціальними нормами, підривають основи морально-політичної єдності суспільства, деморалізуючи та розкладаючи його зсередини. Корумпована влада з її бюрократичним свавіллям, формально-канцелярськими звітами, цинізмом, подвійними стандартами, своєю власною субкультурою постає основною загрозою демократичній державі, правам і свободам людини та громадянина, перетворюється у гальмо процесу модернізаційних змін.

Очевидно, що за умов модернізаційного стану українського суспільства визначального значення набуває обмеження свавілля бюрократичного апарату органів державної влади та місцевого самоврядування засобами, передусім, ідентифікації, попередження та протидії політичній корупції.

Теоретико-методологічною підвалиною унеможливлення, принаймні, мінімізації наслідків бюрократичного переродження апарату управління можна розглядати концептуальні положення низки сучасних теорій управління — “сервісної держави”, “публічного врядування”, “електронного уряду”, “мережевого адміністрування”, “нового державного управління” тощо, що спрямовані на нормативно-правове врегулювання механізмів децентралізації влади, взаємодії держави й інституцій громадянського суспільства, компромісного ухвалення рішень тощо.

Обгрунтування інституційної моделі протидії політичній корупції, як зазначалося в попередній статті, дозволяє визначитися з відправними засадами теоретико-концептуального та нормативно-правового забезпечення реалізації інноваційної моделі ідентифікації, попередження та протидії корупції в органах прокуратури України.

В основу інноваційної моделі стримуючої стратегії протидії корупції – на прикладі діяльності прокуратури України як правоохоронного органу –покладено низку теоретико-концептуальних положень, зокрема: а) тезу німецького соціолога Макса Вебера про бюрократію як раціональну форму організації управління та її еволюцію, яка розгортається, як відомо, за схемою: бюрократія – бюрократизм як можлива загроза переродження управлінського апарату, у тому числі і за корупційною ознакою [20]; б) розуміння політичної корупції як основної загрози суверенному розвитку України; в) нормативно-правового обгрунтування інноваційної моделі стримуючої протидії корупції, виходячи, за Вебером, з атрибутивної єдності апарату управління та загроз прояву корупції у разі відсутності належних запобіжників, якими є належним чином обґрунтовані правові норми та «моральна чистота» посадової особи органів державної влади та місцевого самоврядування, а також публічний контроль інституцій громадянського суспільства за результатами їх діяльності.

Інноваційна модель протидії корупції забезпечується діяльністю органів прокуратури як сторони державного обвинувачення, а також обумовлюється її статусом як координаційно-наглядового органу з приводу діяльності інших органів правоохоронної системи, окрім судових органів, а також здійсненням оперативно-розшукової діяльності.

При цьому основними функціями протидії корупції в органах прокуратури України є: а) ідентифікаційна функція, сутність якої полягає у встановленні фактів корупційної діяльності, а також умов і причин, що призвели до корупційного діяння; б) правоохоронна функція – розслідування корупційних правопорушень та злочинів; в) координаційна функція полягає в забезпеченні узгодженої діяльності органів досудового розслідування органами прокуратури, а також координації діяльності інших суб’єктів протидії корупції; г) наглядова функція – нагляд прокуратурою за законністю оперативно-розшувової діяльності та досудового розслідування, що здійснюється органами прокуратури за органами досудового розслідування [5, c. 185-191, 196-200].

Особлива роль в частині визначення змісту інноваційної моделі ідентифікації, запобігання та протидії корупції відводиться суб’єктам протидії корупції в органах прокуратури України, які можуть бути класифіковані за різними ознаками, зокрема: 1) за характером адміністративно-правового статусу — уповноважені державні органи влади, їх підрозділи та посадові особи; 2) за ознаками структурної та ієрархічної приналежності суб’єктів протидії корупції в органах прокуратури: а) внутрішні суб’єкти протидії корупції, що є структурними елементами системи органів прокуратури; б) зовнішні суб’єкти протидії корупції, які здійснюють протидію корупції в органах прокуратури, не будучи при цьому складовими її системи. Такими органами в механізмі протидії корупції в органах прокуратури є, як відомо, НАБУ та НАЗК, які забезпечують спеціалізовану антикорупційну діяльність: НАБУ здійснює досудове розслідування та оперативно-розшукову діяльність, тоді як НАЗК є органом адміністрування загальнодержавного механізму протидії корупції, повноваження якого поширюються також і на діяльність органів прокуратури України; 3) за функціональним призначенням у структурі політико-правового механізму протидії корупції: а) органи, що ухвалюють державну антикорупційну політику (Верховна Рада України) та її реалізують на загальнодержавному рівні (НАЗК); б) органи з координаційними функціями та повноваженнями у сфері протидії корупції (Кабінет Міністрів України, Президент України, місцеві органи загальної компетенції тощо); в) органи, що здійснюють безпосередню правоохоронну діяльність у частині реалізації проваджень щодо корупційних адміністративних правопорушень та злочинів (НАБУ, САП, прокурори як посадові особи, що складають протокол про корупційне правопорушення чи державні обвинувачі, Служба Безпеки України, Національна поліція України, ДБР); г) прокурори, що протидіють корупції як керівники органів прокуратури чи їх підрозділів; д) органи та особи, що сприяють протидії корупції в органах прокуратури; е) судові органи; 4) за рівнем спеціалізації: а) органи та особи, діяльність яких щодо протидії корупції є основною сферою діяльності (НАБУ; САП; НАЗК); б) правоохоронні органи, для яких протидія корупції є частиною загальної правоохоронної діяльності (СБУ; Національна поліція України; підрозділи прокуратури; ДБР); в) органи та особи, для яких протидія корупції не є основною сферою діяльності, а здійснюється відповідно до адміністративно-правового статусу (адміністративні посади в органах прокуратури, якщо діяльність не здійснюється у статусі правоохоронців, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України, Президент України) тощо [5, c. 146-222, 395-397].

Ефективність правового механізму ідентифікації, запобігання та протидії корупції в органах прокуратури забезпечується структурною єдністю його складових, зокрема: а) визначеністю суб’єктів протидії корупції; б) можливостями його розгортання як процесу екстраполяції вимог норми права на правовідносини за участю органів прокуратури; в) необхідністю ухвалення актів, змістом якого є протидія корупції у діяльності органів державної влади, а також органів об’єднаних територіальних громад на різних етапах і рівнях їх діяльності; г) притягненням учасників правовідносин – як підпорядкованих, так і координованих – до дисциплінарної, адміністративної та кримінальної відповідальності. Натомість на загальнонаціональному рівні ефективність протидії корупції є варіантом публічної відповіді щодо “міри” успішності трансформації традиційного типу державного управління в сучасний його аналог – владарювання з такими базовими характеристиками, як відкритість, доступність, транспарентність, публічний контроль за результатами діяльності, стандарти рівня й якості життя тощо.

Відповідно уявляється доцільним внести зміни до вітчизняного законодавства з урахуванням компетенції органів, які утворюють ієрархію правоохоронних органів як суб’єктів протидії корупції, зокрема, в частині конкретизації завдань, пов’язаних зі здійсненням: а) протидії кримінальним корупційним правопорушенням, вчиненими вищими посадовими особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та які становлять загрозу національній безпеці (ст. 1 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України») [34]; нагляду, підтримання державного обвинувачення та представництва інтересів у справах, пов’язаних з протидією корупції (ст. 8-1 Закону України «Про прокуратуру») [35]. Так само потребують уточнення завдання, які пов’язуються із виявленням, запобіганням і припиненням корупційних правопорушень, участю в розкритті корупційних кримінальних правопорушень, розшуку осіб, які їх вчинили, у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством.

У частині реалізації заходів із впровадження інноваційної моделі стримуючої протидії корупції уявляється доцільним прийняти Положення «Про моніторинг ЗМІ та соціальних мереж на предмет виявлення корупційних ризиків», де визначити порядок дій у разі виявлення тієї чи іншої інформації про можливі корупційні прояви в органах прокуратури чи органах досудового розслідування, діяльність яких координується органами прокуратури України, відповідальних осіб органів прокуратури України за результатами реагування на корупційні прояви та порядок притягнення до відповідальності за бездіяльність у зазначеній сфері. При цьому варто також визначитися з суб’єктами здійснення моніторингу на центральному та регіональному рівнях [5, c. 406].

Завдання ефективного функціонування названих моделей протидії корупції – інституційної й інноваційної – уможливлюють необхідність реалізації деяких законодавчих ініціатив, зокрема: а) ухвалення Закону України «Про Вищий антикорупційний суд» відповідно до зареєстрованого законопроекту № 7440 від 22 грудня 2017 року та «Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2018-2020 роки» на основі законопроекту, запропонованого НАЗК; б) доповнення переліку функцій САП, визначених ч. 5 ст. 8 Закону України «Про прокуратуру» формулюванням, згідно з яким САП «організує протидію корупції в органах прокуратури України». Доброчесність, будучи умовою бездоганної професійної репутації, має бути покладена в основу законотворчого процесу і, відповідно, розглядатися як визначальний критерій антикорупційної поведінки посадової особи органів прокуратури України, органів державної влади та місцевого самоврядування

Згідно з вищевикладеним важливою уявляється необхідність прийняття закону про регулювання лобістської діяльності в Україні, який надав би можливість лобістам вийти із тіні нелегального лобіювання. При цьому нагальними вважаються дії законодавця, що спрямовані на розвиток змісту відповідних статей Конституції та мінімізацію підзаконного регулювання зазначеного виду діяльності, що дозволило б надати закону базового, рамкового і регулятивного характеру. При цьому важливо чітко виписати новели закону, які б передбачали визначення лобізму як певної системи законодавчого забезпечення скоординованих дій суб’єктів з надання відповідних послуг, правового механізму оплати діяльності лобістів, отримання винагороди, а також адміністративної та кримінальної відповідальності тощо.

Ухвалення закону про лобістську діяльність в Україні дозволило б суттєво активізувати діалог громадянського суспільства, його окремих, найбільш активних осередків – громадських організацій, груп інтересів, представників малого та середнього підприємництва, окремих громадян з державою в частині, що пов’язується, передусім, із забезпеченням прозорості діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, а значить і суттєвим обмеженням корумпованості влади на різних рівнях її структурної ієрархії.

Особливості дії правового механізму ідентифікації, запобігання та протидії корупції в органах прокуратури України полягають в його підпорядкуванні завданням системної протидії корупції, розгляду останньої як дисфункції діяльності органів прокуратури. Зазначене обумовлює: а) правовий статус прокуратури як незалежного, самостійного органу; б) розуміння сутності процесуальної самостійності прокурорів, правового статусу учасників протидії корупції; в) змістовну, структурну та функціональну єдність складових механізму ідентифікації, запобігання та протидії корупції; г) актів реалізації норми права в її відповідності юридичним фактам; д) засобів забезпечення політико-правового примусу та притягнення до юридичної відповідальності [5, c. 94-151, 392].

Організаційну складову протидії корупції в органах прокуратури утворюють: а) здійснення провадження щодо притягнення до правової відповідальності за корупційні правопорушення, зокрема складання протоколу; б) здійснення дисциплінарних проваджень щодо корупційних правопорушень; в) передача відомостей про корупційні правопорушення компетентним органам; г) відсторонення чи звільнення з посади за корупційні правопорушення; д) представництво в суді у порядку кримінального провадження чи провадження щодо адміністративного правопорушення; е) прийняття нормативно-правових актів щодо протидії корупції в органах прокуратури; з) здійснення антикорупційної експертизи нормативно-правових актів; к) прийняття актів щодо вчинення організаційно-правових заходів з приводу реалізації державної антикорупційної політики; л) антикорупційна перевірка при прийнятті на роботу та просуванні по службі; м) протидія корупції в процесі координації діяльності органів досудового розслідування тощо [5, c. 252-275].

Призначення дисциплінарної відповідальності як складової інноваційної моделі протидії корупції вбачається в її домінуючому спрямуванні, забезпеченні в основному сумлінного виконання посадовою особою своїх службових обов’язків, передбачаючи відповідальність не лише за конкретні незаконні дії, а й за неналежне виконання наданих повноважень, а в окремих випадках – і за негативний результат службової діяльності. В цьому сенсі можна стверджувати, що дисциплінарна відповідальність не лише доповнює інші види відповідальності, передусім, адміністративну та кримінальну, а й утворює вихідний, базисний рівень протидії корупції, мотивуючи тим самим суб’єктів правової дії до правомірної, етично коректної службової поведінки, доброчесних вчинків.

Системна взаємодія складових інноваційної моделі протидії корупції в органах прокуратури забезпечується політико-правовими та морально-етичними засобами мінімізації впливу умов повсякденної діяльності апарату управління на результати виконання посадовою особою своїх службових обов’язків, пошуком задовільних відповідей на загрози корупційних діянь посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно до теоретико-методологічних настанов сучасного державного менеджменту, завдань перетворення держави у “сервісну службу” тощо. Зазначене передбачає, як відомо, децентралізацію влади шляхом делегування повноважень на відповідний рівень їх належного виконання, формування системи сучасного владарювання як динамічної системи взаємодії влади і народу, держави та громадян країни на засадах верховенства права та персональної відповідальності.

Модельне бачення протидії корупції – інституційне й інноваційне – дозволяє стверджувати про необхідність доповнення усталених засобів боротьби з корупцією поняттям “ідентифікація”, який уособлює певну послідовність процесу визначення відповідності того чи іншого соціального явища певним сутнісним і функціональним ознакам як кваліфікаційним критеріям [36]. Так, зокрема, у нашому випадку термін “ідентифікація” передбачає з’ясування: а) повноважень, статусу та характеру дії суб’єкта органу державної влади чи місцевого самоврядування, сутності та характеру діяння на предмет відповідності певним правовим і соціальним нормам, а також вимогам доброчесності, відкритості, прозорості, міжнародним показникам “доброго” урядування тощо; б) визначення мети протиправної діяльності; в) з’ясування заподіяної шкоди, можливих втрат – людських, майнових, фінансових, екологічних тощо. При цьому до засобів ідентифікації корупційних правопорушень відносяться також превентивні дії, які пов’язуються з пошуком задовільних морально-етичних і правових відповідей на реальні і потенційні корупційні виклики і загрози.

Конституційно-правове забезпечення ідентифікації, запобігання та протидії корупції в органах прокуратури має розумітись як система публічних заходів, спрямованих на реалізацію державної антикорупційної політики, яка включає в себе правові, організаційні, дисциплінарні, кадрові та інші засоби, що здійснюються в процесі діяльності апарату вищеназваних органів в частині мінімізації корупціогенних ризиків відповідно до приписів норм права, викликів і загроз суверенного розвитку України. Зазначене передбачає також усунення негативних наслідків, які постали як результат прямого чи побічного впливу корупційних діянь/бездіяльності. Відповідно, причини політичної корупції, умови і джерела її виникнення та поширення, її сутність має бути органічно пов’язана з правовим механізмом її ідентифікації, запобігання та протидії як політико-правовому феномену.

При цьому основними напрямами протидії корупції прийнято вважати: виявлення, розслідування, розгляд фактів корупційних діянь, забезпечення передбаченої законом відповідальності за корупційні правопорушення; вдосконалення антикорупційного законодавства; поновлення законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь.

Натомість до політико-правових засобів, механізмів і напрямів запобігання корупції можна віднести: а) усунення, нейтралізація та послаблення дії факторів корупції; б) перешкоджання здійсненню протиправного наміру посадової особи щодо реалізації умислу на вчинення корупційного правопорушення; в) припинення корупційної діяльності, яка вже розпочалася, з метою недопущення настання протиправного (злочинного) результату чи переростання корупційного діяння у більш соціально небезпечне [37, с. 11-13].

Довели також свою ефективність як засоби запобігання політичній корупції застосування якісного аналізу (qualitative research) шляхом вивчення громадської думки, контенту соціальних мереж, результатів моніторингу інформаційних повідомлень ЗМІ, експертні дослідження тощо та кількісного аналізу (quantitative research), сутність якого полягає, як відомо, у використанні статистичних методів обробки отриманих відомостей, фактів і повідомлень [38].

Ступінь протидії політичній корупції значною мірою визначає ефективність діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування як суб’єктів процесу соціальних змін, модернізації українського суспільства, пов’язується з формуванням апарату управління відповідно до новітніх викликів і небезпек суверенного розвитку України.

Висновки. Основним напрямом соціально-правової протидії корупції є, безумовно, формування політичної системи інституційного типу з чітким визначенням конституційно-правового статусу, функцій та компетентності органів державної влади та місцевого самоврядування, місця, функцій та призначення політичних партій як засобу делегування та реалізації інтересів громадянського суспільства, підпорядкування влади завданням реалізації базових функцій суспільства – ціледосягання, адаптації, інтеграції, відтворення структури та знятття напруги. Відповідно, призначення права має вбачатися у регулюванні відносин соціальної взаємодії, де визначальними є права і свободи людини, цивілізовані стандарти рівня й якості життя, формування інституцій громадянського суспільства, інституціалізація органів державної влади та місцевого самоврядування. Своєрідним показником завершеності процесів інституціалізації останніх та мірою втілення соціальної справедливості має постати реформування судової системи відповідно до вимог верховенства права.

Вищевикладене дає підстави визначити сутність поняття “політична корупція” як нелегітимного використання вищими посадовими особами органів державної влади та місцевого самоврядування повноважень, коштів і ресурсів, можливостей впливу як протиправних засобів отримання особистої чи корпоративної вигоди (посада, блага, власність), а також незаконного збагачення.

Інноваційна модель протидії корупції в органах прокуратури розуміється як ієрархічна система, яка передбачає правову, соціальну, організаційну та дисциплінарну складові, які визначають її публічно-функціональну природу, статус та призначення.

Вищезазначена модель може бути визначена як стримуюча, оскільки, по-перше, корупцію, як свідчить міжнародний досвід, перемогти неможливо і, по-друге, протидія корупції, її ідентифікація та запобігання мають бути закладені у повсякденну діяльність апарату управління. Обгрунтовані теоретичні та нормативно-правові положення можуть бути поширені на будь-яку форму раціональної організації праці та управління в органах державної влади та місцевого самоврядування, характеризуючи при цьому рівень розвитку інституцій громадянського суспільства.

Публічно-функціональна природа, статус і призначення інноваційної моделі стримуючої протидії корупції в органах прокуратури з її складовими – правовою, соціальною, організаційною та дисциплінарною – полягають у своєчасній ідентифікації викликів і загроз, які пов’язуються з політичною корупцією, морально-етичній та правовій кваліфікації фактів корупційних діянь, попередження їх виникнення шляхом врахування особливостей функціонування управлінського апарату – політичних, соціальних, організаційних, кадрових тощо відповідно до умов життєдіяльності суспільства, його поточного стану, перспектив зростання за ознаками спроможності до мобілізації, соціальних змін, зняття напруги, адаптації й інтеграції. Зазначене передбачає також усунення негативних наслідків корупційних дій, у тому числі шляхом відновлення втраченої репутації, виходячи з новітнього концептуального праворозуміння функціональної природи органів прокуратури.

Ефективність інноваційної моделі протидії корупції в органах прокуратури України обумовлюється визначальними тенденціями правоохоронної діяльності, що, зокрема, обумовлює: а) нормативно-правове забезпечення функціонування апарату управління як ієрархічно побудованої, впорядкованої системи відповідно до вимог “доброго” владарювання, публічного контролю “on-line”, “сервісної служби” тощо; б) безумовну доброчесність співробітників органів прокуратури України в частині відповідності їх службової й особистої поведінки усталеним морально-етичним вимогам і стандартам; в) зміщення акцентів від каральної до регулятивної функції адміністративного законодавства з подальшим досягненням їх паритетності; г) змістовне, функціональне та структурне вдосконалення діяльності органів прокуратури України шляхом адаптації до правових норм держав-членів Європейського Союзу; д) сприяння становленню та розвитку окремих інститутів, спрямованих на протидію корупції в органах прокуратури – інституту декларування, інституту антикорупційних перевірок, інституту негласного управління корупційними ризиками тощо; е) моніторинг ЗМІ як джерела корупційних інформаційних повідомлень; з) відповідність результатів професійної діяльності апарату управління органів прокуратури викликам і загрозам суверенного розвитку України; к) утвердження координуючої ролі прокуратури як визначальної ланки формування системоутворюючих зв’язків між правоохоронними органами, а також уникнення дублювання повноважень і відповідальності; л) внесення відповідних змін до адміністративно-деліктного та адміністративно-процедурного законодавства, ухвалення оновленого Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кодексу адміністративних процедур.

Упровадження інноваційної моделі ідентифікації, запобігання та протидії корупції в органах прокуратури передбачає розгортання можливостей кожної із її складових як системного цілого – правової, публічної, соціальної, організаційної та дисциплінарної, які, будучи засобом формування інституційних антикорупційних засад, породжують нову якість протидії — синергетичну, яка не може бути зведеною до жодної із її складових, проявляючись водночас у кожній з них. Зазначене означає, що вищезазначена модель може реалізуватися шляхом: а) формування системної протидії корупції як єдності правового, соціального, публічного, організаційного та дисциплінарного засобів діяльності Прокуратури України, її окремих структурних підрозділів, які діють у межах правоохоронного органу; б) забезпечення соціальної спрямованості та публічного контролю за діяльністю органів прокуратури; в) пріоритетності правового й організаційно-публічного забезпечення реалізації антикорупційних програм; г) визначення основних правових, організаційних та адміністративних засобів протидії корупції, а також унормування антикорупційної відповідальності прокурорів відповідно до інституційних вимог врядування.

Список літератури

Moers L. Growth empirics with institutional measures and its application to transition countries: A survey. Working paper. Tinbergen Institute, University of Amsterdam, 1999.
Bajpai Kanti. Humain security: Concept and Measurement. Kroc Institut Occasional. Paper № 19. August 2000.
European Commission Check-list for Root Causes of Conflict // URL: http://ec.europa.eu/external_relations/cfsp/cpcm/cp/list.htm).
Недюха М.П., Федорін М.П. Деякі правові аспекти управління системою забезпечення національної безпеки України // Вісник Національної Академії прокуратури України. 2010. № 2. С. 24-29.
Economic Governance Programme. UNDP, Bratislava RSC. January 2003.
Gastil R. Freedom in the World: Political Rights and Civil Liberties. New York: Freedom House, 1989.
Про Національне антикорупційне бюро України: Закон України від 14.10.2014 р. № 1698-VII // Відомості Верховної Ради (ВВР). 2014. № 47. ст. 2051.
Про прокуратуру. Закон України від 14.10. 2014 р. № 1697-VII // Відомості Верховної Ради (ВВР). 2015. № 2-3. ст.12.
Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2009. 1736 с.
Мельник М.І. Кримінологічні та кримінально-правові проблеми протидії корупції: автореф. дис… д-ра юрид. наук: 12.00.08 / Національна академія внутрішніх справ України. К.: 2002. 24 с.
Johnson G., Scholes K. Exploring Corporate Strategy. 6^th ed. Pearson Education LtD: FT Prentice Hall. 2002. 1082 p.

Недюха М. П.

ПОВОЄННИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ: СУВЕРЕННІСТЬ, НЕЗАЛЕЖНІСТЬ І САМОДОСТАТНІСТЬ ЯК ВИЗНАЧАЛЬНІ ПІДВАЛИНИ ПОШУКУ ЗАДОВІЛЬНИХ ВІДПОВІДЕЙ НА ВИКЛИКИ СЬОГОДЕННЯ

В основу з’ясування проблематики повоєнного розвитку України уявляється доцільним покласти парадигми сучасного соціологічного знання в їх методологічній підпорядкованості людиноцентризму, уособленням якого, як відомо, є соціологічний реалізм, соціологічний номіналізм і соціальний конструктивізм.

При цьому варто наголосити, що соціологічний реалізм в його парадигмальному вимірі передбачає пріоритетність забезпечення функціонування базових функцій суспільства – ціледосягання, адаптації, інтеграції, самовідтворення та зняття напруги.

Натомість соціологічний номіналізм підпорядкований завданням утвердження пріоритету прав і свобод людини та громадянина.

Науковий потенціал соціального конструктивізму передбачає обгрунтування можливих моделей повоєнного розвитку України – реалістичної, оптимістичної та песимістичної відповідно до системно обгрунтованих ціннісних і світоглядно-ідеологічних засад буття сучасної політичної нації, скажімо, українського консерватизму як структурованої єдності постулатів лібертаризму, націоналізму та лібералізму.

Пошуки задовільних варіантів відповіді на виклики та завдання повоєнного розвитку України обумовлюють необхідність звернення до визначальних тенденцій динаміки соціальних змін першої чверті ХХІ століття [1], зокрема:
а) посилення фрагментації сучасного глобалізованого світу, його непередбачуваності та хаотичності, волюнтаристських спроб штучного приниження правомочності окремих суб’єктів світового/європейського цивілізаційного процесу;
б) становлення України як самодостатнього національного суб’єкта процесу соціальних змін – потужного чинника європейської консолідації, виникнення та стрімкого поширення локальних точок напруги як джерела формування нового соціального порядку;
в)пріоритетність формування індивідуальної та колективної ідентичності як засадничої підвалини суб’єктного позиціонування України та конструювання європейського соціального простору [2].

Відповідно до вищезазначених парадигм та визначальних тенденцій динаміки змін глобального світового процесу викристалізовується бачення повоєнного розвитку України як предмету дослідження.

Відтак повоєнний розвиток України можна визначити як цілеорієнтований процес цивілізаційного входження України до європейського та світового соціального та політико-правового простору у двоякий спосіб або, як більш вірогіднісний варіант, їх поєднання: а)адаптації, соціалізації та інтеріорізації соціальних, ціннісних, морально-етичних і поведінкових зразків життєдіяльності європейського соціуму;
б)апроксимації, адаптації та гармонізації вітчизняного законодавчого простору з правовими нормами держав-членів Європейського Союзу, а також імплементації норм європейського права до національної правової системи.

При цьому варто наголосити, що стратегічно орієнтовані проєкти повоєнного розвитку можуть бути генеровані виключно в Україні – без цього ми ніколи не станемо самодостатнім суб’єктом соціальних змін – ні на національному, а тим більше на європейському чи світовому рівні. Лише периферійний розвиток, аграрний придаток Європи, світу. Задовільні цілеорієнтовані відповіді можуть бути запропоновані лише самою Україною як суверенним і самодостатнім суб’єктом світового розвитку. Ні ЄС, ні НАТО, ні тим більше США чи глобальний Південь на чолі з Китаєм та Індією на цю місію неспроможні. Відповідно, повоєнний розвиток – це питання нашої наукової компетентності, національної спроможності, потенціалу і ресурсу соціальних змін відповідно до інтенцій українського народу – суб’єкта, який дав назву країні.

Bідповідно до вищеназваних парадигм соціологічного знання з великою долею ймовірності можна стверджувати, що нав’язану нам екзистенційну війну, спрямовану на знищення української державності та української національної ідентичності Україна однозначно не програє: про потенціал перемоги України можна говорити у тому числі у константах чинних досі залишкових постулатів геополітики Генрі Кіссінджера, які зводяться переважно до т. зв. «ціни» — співвідношення здобутків і втрат, перемог і поразок, відмінності наявних потенціалів «центру сили», з одного боку, і «потенціалу жертви агресії», з іншого боку.

Де-факто маємо унікальний випадок, коли вперше за всю свою багатовікову історію український народ у переможний для себе спосіб відстоює свою суверенність і незалежність, звичайно, з урахуванням «ціни» перемоги.

Маємо зрозуміти, що суб’єктність України на повоєнному етапі можлива як усвідомлення та результат пріоритетного втілення національних інтенцій у частині формування єдиного континентального безпекового простору, де визначальними «центрами сили» мають постати Франція, Велика Британія, Німеччина (за певних умов) та Україна. Принаймні, їхній сукупний потенціал, передусім військовий, включаючи ядерну зброю, може набути ознак визначальних гарантій безпеки і миру на європейському континенті. І головне, названа суб’єктна європейська спроможність розгортається у спосіб розгортання потенціалу «точок сили» – формування майбутніх соціальних станів нового європейського і світового порядку.

Уявляється, що потенціал забезпечення повоєнного розвитку України має розгортатися у спосіб з’ясування сутності та перспективи визначальних напрямів соціальної дії, зокрема:
1) укладення нового суспільного договору українського суспільства (політичної нації) і держави на засадах верховенства права, безумовного втілення національних інтересів, пріоритетного формування національної еліти – наукової, політичної, державної. Потенціал українського народу до перезаснування держави знизу узасадничується його спроможністю до волевиявлення як дії, результатом якої має постати свобода як визначальна цінність і жива соціальна дійсність.

Відповідно, Українська держава має бути перезаснована знизу і перезапущена у спосіб:
а) пріоритетного забезпечення прав і свобод людини та громадянина у соціологічний спосіб: переорієнтації на управління! (а не забезпечення) базовими функціями суспільства (за Т. Парсонсом);
б) децентралізації влади як єдино можливого цивілізованого способу утвердження суперечливої єдності виконавчої вертикалі Києва та самоврядної горизонталі територіальних громад;
в) становлення національної судової системи – забезпечення незалежності судів і окремих суддів, їх належної професійної підготовки, становлення безумовної довіри громадян до суду як структури, яка уособлює верховенство права. У цій частині можна стверджувати, що критерієм правової демократії повоєнного розвитку може розглядатися підзвітна виборцям судова система з правом відзиву недоброчесних суддів. Натомість вибори до парламенту мають утверджувати і розвивати політичну відповідальність.Відповідно, формування відносин довіри торкається однаковою мірою і громадян, і соціальних інститутів, і судової системи [3]. Адже, як зазначав Конфуцій, без довіри народу жодна держава не зможе встояти. Аналогічну думку висловлювали, як відомо, і класики соціології Г.Зіммель і Ф.Тьоніс, констатуючи, що однією з умов формування сучасного суспільства є легітимізація влади на засадах безумовної народної довіри. У частині утвердження відносин довіри особливого значення набуває критичне мислення з його орієнтацією на правду у повсякденні, істину у науці і подоланні загроз постправди в інформаційному просторі, індивідуальній та колективній свідомості;
г) укладення нового суспільного договору українського суспільства має передбачати конституційно визначений соціальний і правовий статус науки, а також законодавчо обумовлений перехід до суспільства знань, грунтованого на когнітивному знанні – істині, правді, подоланні чи нейтралізації постправди, інтелектуально-інноваційному розвитку;
д) становлення апарату управління як відданих народу державних і муніципальних службовців у єдино можливий до українських реалій спосіб добровільного служіння народу – ідентифікації, запобігання та протидії політичній корупції.

У цій частині особливого значення набуває дещо призабута теорія раціональної організації управління М. Вебера з її визначальними концептами – бюрократії, бюрократизму, морально-етичної й адміністративної відповідальності, політико-правової протидії політичній корупції, яка в умовах України набула основної загрози суверенітету, національній безпеці, територіальній цілісності і, відповідно, державотворчій спроможності українського народу як суверенного і самодостатнього суб’єкта соціальної дії, що дав назву країні.

2) Розрізнення потенціалу і можливостей суспільства, держави і країни. Чинна практика ототожнення держави і країни є, як відомо, пострадянським надбанням і до того ж атрибутом сьогодення.

У тексті Конституції України (1996) держава, суспільство і країна де-юре ототожнюються. У цій частині на етапі повоєнного розвитку уявляється доцільним керуватися, окрім Конституції України, відправними положеннями правової ідеології українського суспільства як політико-правового концепту, а на їх основі розробити Концептуальні засади правової політики повоєнного розвитку України [4].

3)Національна безпека як потенціал і ресурс розвитку: управління (а не забезпечення!) національною безпекою у її відповідності національним інтересам, викликам і загрозам суверенітету, незалежності та територіальній цілісності.

Оскільки розв’язана проти України війна має екзистенційний характер і, відповідно, задовільні безпекові відповіді мають a priori передбачати сприйняття рф як атрибутивної загрози буттю української нації.

Так само ідентифікація має відбуватися і на індивідному рівні – у спосіб самоідентифікації. Можна стверджувати, що засадничі підвалини і перспективи повоєнного розвитку обумовлюються значною мірою механізмами (морально-етичними і правовими), а також результатами індивідуальної (особистісної) та колективної (національної) ідентичності.

4) становлення вітчизняної економіки як засіб, ресурс і потенціал повоєнного розвитку має задаватися форматом становлення нової світової політичної архітектури та економічної кон’юнктури, нормами міжнародного права, інтелектуальним капіталом й інноваційними технологіями, діджіталізацією і цифровою трансформацією.

Уявляється, що зазначений сценарій національного економічного зростання можливий лише за умови знаходження балансу між національною економікою і суб’єктною присутністю України у світовій торгівлі (достатньо 3-4 конкурентноспроможних товарів).

5) денонсація Верховною Радою України Будапештського меморандуму 1994 року та ухвалення рішення про розроблення власної ядерної зброї, для чого Україна має достатні інтелектуальні ресурси, матеріальну базу та інноваційні технології.

6)євроінтеграція – апроксимація, адаптація та гармонізація законодавства, імплементація стандартів ЄС до вітчизняного правового та соціального простору.

Відповідно, неомперію – північно-східного сусіда України – мають очікувати відповідно до вищеназваних тенденцій динаміки соціальних змін ХХІ століття: а) денацифікація; б) демілітаризація; в) децентралізація; г)депсевдоісторизація як звільнення від невластивої їй, вкраденої в України тисячолітньої історії.

Список використаних джерел

1.Готовність до територіальних поступок для якнайшвидшого завершення війни: результати телефонного опитування, проведеного 13-18 травня 2022 р. Київський міжнародний інститут соціології // URL: https://www.kiis.com.ua
2.Гавриленко І.М., Недюха М.П., Яковенко Ю.І. Соціальний розвиток: навч. посібник. 2-ге вид., перероб. і доп. Херсон: Видавництво ОЛДІ-ПЛЮС, 2017. 580 с.
3. Uslaner E. Trust as an alternative to risk // Public Choice. 2013. Vol. 157. No. 3–4. P. 629–639.
4. Недюха М.П. Правова ідеологія українського суспільства : монографія. К.: «МП «Леся», 2012. 480 с.

(Недюха Микола Петрович — доктор філософських та юридичних наук, професор, професор кафедри соціології, політичних наук та філософії факультету психології, комунікацій та перекладу Державного університету Київський авіаційний інститут)

5.Матеріали Світового банку для учнів

Що це означає?

Корупція – це відсутність порядності та чесності (особливо схильність до хабарництва); використання службового становища для отримання вигоди нечесним шляхом.

Корупція – це зловживання службовим становищем для особистої вигоди.

Корупція має багато різновидів: хабарництво, незаконне привласнення товарів і послуг, призначених для громадського споживання, кумівство (коли при прийомі на роботу надається перевага членам сім’ї), вплив на розробку законів і правил з метою отримання особистої вигоди — усе це поширені приклади правопорушень і посадових злочинів.

Чому це стосується мене?

За оцінками Світового банку, щорічно у світі марнується один трильйон доларів ($1,000,000,000,000).

Корупція призводить до зменшення багатства країни та зниження рівня життя.

Корупція впливає на вас, навіть якщо ви не стикаєтеся з нею безпосередньо. Зокрема, корупція:

заважає бізнесу, який не може успішно розвиватися в корумпованій системі, що веде до скорочення загального добробуту країни;
зменшує обсяг коштів, які держава має виплачувати працівникам та витрачати на закупівлю необхідних товарів: книжок, медикаментів, комп’ютерів тощо;
спричиняє неефективне використання державних коштів, виділених на надання соціальних послуг (школи, лікарні, дороги, каналізація, поліція тощо), що погіршує якість цих послуг;
створює умови, за яких люди, що мають гроші та зв’язки, можуть змінювати закони та урядові постанови у власних інтересах;
підриває довіру до уряду.

Згідно з дослідженнями, коли країни активно борються з корупцією, державні доходи у довгостроковій перспективі зростають у чотири рази. При зменшенні рівня корупції бізнес може розвиватися на 3% швидше, а рівень дитячої смертності може знизитися на цілих 75%.

Чотири причини зростання корупції

Можливості. Люди вдаються до корупції, коли система працює неефективно, і їм потрібно знайти спосіб досягнення своїх цілей, не зважаючи на встановлений порядок і закони.
Низька ймовірність викриття. Відсутність підзвітності є наслідком передусім нестачі прозорості (наприклад, державні чиновники не інформують про те, що вони роблять, яким чином і чому, і не пояснюють своїх дій), а також слабкої правозастосовної діяльності (правоохоронні органи не притягують до відповідальності посадовців, які зловживають своїми повноваженнями).
Погана мотивація. Наприклад, коли чиновник отримує недостатню заробітну плату, яка не забезпечує гідне життя, або коли він не впевнений у своєму майбутньому, він може компенсувати нестачу доходів хабарями.
В окремих ситуаціях і обставинах звичайні люди перестають поважати закон. Вони намагаються обійти закони держави, яку вважають нелегітимною. Бідність або дефіцит товарів (наприклад, ліків) також можуть спонукати людей порушувати закон.

Тому, коли виникає бажання дати хабар чиновнику, щоб отримати особисту вигоду (наприклад, підключити телефон), слід пам’ятати, що дача хабаря сприяє зростанню корупції в країні.

Боротьба з корупцією тісно пов’язана з покращенням системи управління державою, тобто з удосконаленням механізмів формування уряду та керівництва його діяльністю.

Оскільки викорінення корупції та сприяння належному врядуванню є ключовими факторами боротьби з бідністю, у 2001 році Світовий банк розпочав реалізацію програми, спрямованої на підвищення рівня обізнаності молоді про наслідки корупції в їхніх країнах, а також на розширення можливостей молоді у вирішенні цієї проблеми.

Рух «Молодь і належне врядування» працює з молоддю з метою підвищення якості державного управління, забезпечення підзвітності влади та зменшення рівня корупції.

Що робить світова спільнота?

Корупція та належне врядування – це питання, які хвилюють усіх членів світової спільноти: донорів, неурядові організації, уряди, а також громадян як у країнах, що розвиваються, так і в розвинених державах.

Ключовим аспектом боротьби з корупцією є усунення чотирьох вищезазначених причин, які її породжують.

Деякі методи боротьби з корупцією, запропоновані світовою спільнотою:

надання допомоги країнам, які звертаються за підтримкою у боротьбі з корупцією;
підтримка міжнародних зусиль щодо боротьби з корупцією;
запобігання шахрайству та корупції в проектах, що фінансуються донорами.

Боротьба з корупцією – один із найважливіших аспектів, які Світовий банк враховує під час ухвалення рішення про надання кредиту тій чи іншій країні.

У 2007 році Світовий банк спільно з Управлінням ООН з наркотиків і злочинності (УНЗ ООН) ініціювали програму допомоги країнам, що розвиваються, у поверненні коштів, викрадених корумпованими лідерами, а також спрямування цих коштів на реалізацію ефективних програм розвитку та міжнародну боротьбу з існуванням «безпечних зон» для корупціонерів.

Колишній голова Групи Світового банку Роберт Зеллік заявив:
«Не повинно існувати безпечних зон для тих, хто краде у бідних».

Він також зазначив:
«Допомога країнам, що розвиваються, у поверненні викрадених коштів стане одним із пріоритетів у фінансуванні соціальних програм та попередженням для корумпованих лідерів, що їм не вдасться уникнути відповідальності».

Transparency International – це організація, що вивчає проблему корупції в різних країнах і визначає їхнє місце у світовому рейтингу рівня корупції.

Що можу зробити я?

Корупція не зникне, поки ми самі не змусимо її зникнути. Дійте правильно:

не давайте і не беріть хабарів;
намагайтеся досягати бажаних результатів чесним шляхом;
розголошуйте випадки корупції.

Ви також можете:

співпрацювати з урядом своєї країни, щоб спонукати його змінити систему та створити закони, які захищають активних громадян, що виступають проти корупції;
писати про відомі вам випадки корупції в місцеві газети та ЗМІ;
брати участь у численних світових кампаніях із боротьби з корупцією та підтримки належного врядування.

Згідно з даними Пенсійного Фонду України на обліку перебуває понад 10 млн пенсіонерів. На середину 2024 року 43,4% із них отримують пенсії менш як 4000 грн. Водночас середня пенсія в Україні на липень 2024 року становить 5816, 62 грн.