Фахова позиція

  1. Про особливості правового забезпечення кібернетичної безпеки (кібербезпеки) в Україні (Федорін Микола Павлович, Заєць Ярослава )
  2. Модернізація системи контролю державних фінансів в Україні  (Пилипенко В’ячеслав Павлович)
  3. Прояв явища соціальної фасилітаці (інгібіції) під час допиту свідка в залі судового засідання (Заєць Ярослава Богданівна)
  4. Правова  ідеологія як засіб систематизації законодавства (Недюха Микола Петрович)
  5.  Правова ідеологія: до питання про зміст поняття (Недюха Микола Петрович)
  6. Правова ідеологія українського суспільства: спроба визначення (Недюха Микола Петрович)

 

 

Федорін Микола Павлович

Заєць Ярослава

 

 

©  Про особливості правового забезпечення кібернетичної безпеки (кібербезпеки) в Україні

Сьогодні в Україні, як і в більшості країн світу, активізується використання інформаційно-телекомунікаційних технологій (ІТТ), що створило реальні передумови для автоматизації управління різних сфер суспільного життя. З використанням ІТТ створено комп’ютерні системи, які здатні сприймати, запам’ятовувати та переробляти інформацію, а також обмінюватися отриманими даними з іншими системами. З одного боку, використання таких можливостей суттєво оптимізувало процес життєдіяльності як окремих осіб, так і різних інститутів суспільства та держави. З іншого – створило загрозу для нормального функціонування соціуму, у зв’язку з вчиненням чисельних правопорушень, які отримали узагальнену назву «кіберзлочинність».

Згідно зі звітом американської компанії Symantec, кількість таких злочинів збільшилась на 113% лише за один 2014 р. [2,ст.7]. За оцінками експертів, одними із найпоширеніших видів кіберзлочину є кардінг – фінансовий злочин, крадіжка грошей з будь-яких електронних рахунків, банківських карток. Тільки в наслідок однієї з кібератак (2015 р.), яка отримала назву Carbanak,  постраждало близько 100 фінансових установ, грошові  втрати становили близько10 млн. доларів [1].

В останні роки жертвами кіберзлочинів  все частіше стають базові промислові об’єкти та інфраструктура, що забезпечують функціонування стратегічних інститутів держави. Так, наприкінці 2015 року на комп’ютерні системи трьох енергопостачальних компаній України було здійснено широкомасштабну кібератаку.  В результаті якої тимчасово  перестали працювати 30 електростанцій, близько 230 тис. громадян залишились без світла протягом декількох годин [3]. За даними Управління кадрів США (U.S. Office of Personnel Management), у червні того ж року кіберзлочинці здійснили атаку  на базу даних цього Управління. Було викрадено конфіденційні  дані на 22 млн. чоловік [4].

Привертає увагу, що одночасно із розвитком та практичним використанням можливостей ІТТ, а інколи їх упереджуючи, невпинно вдосконалюється і поширюється кіберзлочинність. Як свідчить статистика,  незважаючи на посилення правоохоронних заходів, спрямованих на її  приборкання, кількість кібернетичних злочинів у світі  з кожним роком лише зростає. Це, на думку експертів, свідчить про недосконалість правового регулювання у зазначеній сфері, зокрема, наявність досить великої кількості прогалин законодавчого забезпечення. Постає питання про необхідність не лише посилення  боротьби з кіберзлочинністю, а й розв’язання завдань її упередження.

На сьогодні найбільш визнаним правовим документом з питань організації протидії цим правопорушенням на регіональному рівні є Конвенція Ради Європи про кіберзлочинність від 23.11.2001р. [5]. Її головною цінністю, за оцінками дослідників, є те, що вона закріплює перелік основних  кіберзлочинів. цей  перелік можна  умовно поділити на п`ять груп.

До першої з них варто віднести незаконний доступ, незаконне перехоплення, втручання в дані та втручання в систему. До другої — комп`ютерне шахрайство та комп`ютерне підроблення. До третьої – пов’язані з поширенням даних, спрямованих на  розбещування людини (йдеться, зокрема, про дитячу порнографію). У четверту группу увійшли злочини, пов`язані з порушенням авторського права і суміжних прав. У останню — прояви расизму та ксенофобії, вчинені за допомогою комп`ютерних мереж.

На думку згаданих дослідників, правове закріплення цього переліку має велике значення для організації належної протидії цьому злочину. Правові норми цієї Конвенції носять обов’язковий характер для держав — підписантів. Останні, у разі приєднання до неї, мають внести відповідні зміни до власного кримінального законодавства. Разом із тим,  за оцінками дослідників, зазначена класифікація має досить обмежений характер. Пов’язано це із  тим, що закріплений перелік кіберзлочинів не відповідає вимогам сучасності, адже зміни до нього не вносилися ще з дати  прийняття Конвенції. Разом із тим, з’являються все нові, раніше невідомі, злочини у цій сфері. Так, до Конвенції не внесено злочини, що посягають на інформацію загальнодержавного значення, зокрема, такі як кібердиверсія, кібертероризм та кібершпигунство тощо.

У 2013 році Європейський  Союз ухвалив Стратегію інформаційної безпеки, яка ставила за мету забезпечення  відкритості, безпечності та  захищеності кіберпростору в межах цього інтеграційного об’єднання. Проте, цей  міжнародно-правовий акт загалом не сприяв посиленню боротьби з кіберзлочинністю: адже  він носить загальний та декларативний характер.

Разом із тим, для організації такої діяльності необхідність чіткого формулювання форм та методів боротьби з кіберзлочинами вкрай необхідна. Такий підхід вимагає врахування особливостей оперативно-політичної обстановки в конкретно взятій країні та рівня впровадження у життя новітніх інформаційних технологій. Для конкретизації заходів протидії кіберзлочинності більшість держав почали приймати власні політично-правові документи з питань забезпечення протидії.

Так, Литва у 2011 році прийняла Програму розвитку безпеки електронної інформації (кібербезпеки) на період 2011-2019 років; а Латвія у 2014-му ухвалила  Стратегію кібербезпеки  на період 2014 – 2018 рр.[18]. Вищезгадані документи, хоча й не є нормативними актами в прямому розумінні цього слова, проте вони, визначали з урахуванням місцевих особливостей, як основні проблеми приборкування цього виду злочинів, так і пріоритетні  напрямки й можливі шляхи боротьби з нею.

Проте, вищезазначені акти виявилися недосконалими. Зокрема, за оцінками дослідників, вони залишили поза увагою питання захисту державної інформації від кіберзлочинів. Підкреслювалася думка про  необхідність прийняття державами на основі зазначених документів законів та підзаконних актів. Такий підхід значно спростив би та упорядкував як  нормотворчий процес,  так і заходи з питань організації приборкування цих злочинів.

На сьогодні, як і у більшості країн, кіберзлочинність в Україні набула загрозливих масштабів. Питання правового забезпечення безпеки від кібернетичних злочинів суттєво актуалізується в міру розвитку й поширення систем „електронного урядування”,  „електронної комерції”, „електронної медицини”, „електронної освіти” тощо. Запровадження інформаційно-телекомунікаційних систем урядового, оборонного, виробничого, кредитно-фінансового, комунального та інших секторів господарства роблять їх управління уразливими до зовнішнього впливу. З усвідомленням цього керівництво держави почало приділяти серйозну увагу створенню та удосконаленню ефективних систем захисту інфраструктури від зовнішніх та внутрішніх загроз кібернетичного характеру. Насамперед, йдеться про  комунікаційні та технологічні системи, призначені для оброблення інформації, що становить державну таємницю.

Тобто, йдеться про забезпечення кібернетичної безпеки, яка у свою чергу є елементом забезпечення  державної безпеки. У правовій державі такого роду діяльність має здійснюватися в рамках законодавства.

Формально в Україні нормативно-правову базу регулювання у сфері кібербезпеки складають Конституція України, Кримінальний кодекс України, закони „Про основи національної безпеки України”, „Про Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України”, „Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах”, „Про оборону України”, „Про засади внутрішньої і зовнішньої політики”, „Про об’єкти підвищеної небезпеки” тощо.

Зокрема, у Законі «Про основи національної безпеки України» від 19. 06. 2003 р. комп’ютерна злочинність та комп’ютерний тероризм вважають реальною та потенційну  загрозу національній безпеці та стабільності (ст. 7). Наголошено, що одним із напрямків боротьби із згаданими видами злочинів є проведення комплексних заходів щодо захисту національного інформаційного простору.

У Кримінальному кодексі України є окремий розділ, яким закріплено низку соціально небезпечних  кібернетичних злочинів, що має назву  «Злочини в сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку».

Зокрема, до цього  розділу належать статті 361, 361-1,, 361-2, 362, 363 та 363-1, котрі регулюють питання несанкціонованого втручання та порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин, автоматизованих систем, комп’ютерних мереж, мереж електрозв’язку, а також неправомірні дії з інформацією, що міститься в них. У кримінальному законодавстві цей перелік вважається  стержневою основою національного законодавства з питань приборкування кіберзлочинів.  

Необхідність захисту інформаційного простору передбачена Законом «Про оборону України» від 06. 12. 1991р., у якому піднято питання необхідності входження країни у світовий інформаційний простір, створення розвинутої інфраструктури в інформаційній сфері тощо .

Законом «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики» від 01.07.2010р. наголошено про важливість створення умов для розвитку  інформаційних  технологій, надання державної підтримки національному інформаційному  продукту,  здійснення  заходів  щодо захисту національного інформаційного простору.

Інформаційні відносини, пов’язані із забезпеченням кібернетичної безпеки, частково врегульовані також законами України «Про інформацію», «Про науково-технічну інформацію», «Про телекомунікації», «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах», «Про доступ до публічної інформації» та ін.

Велике значення для забезпечення кібербезпеки  в Україні відіграють міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. За Конституцією України такі договори є частиною національного законодавства. Йдеться, насамперед, про Конвенцію Ради Європи „Про кіберзлочинність”, котра вже згадувалась раніше.  Зазначена Конвенція набула чинності в Україні у липні  2006  р. Її входження у правове поле України надала  додаткову можливість для організації діяльності, спрямованої на виявлення, розслідування та переслідування кіберзлочинності як на внутрішньо державному, так і міжнародному рівнях. Ратифікація Конвенції  «Про кіберзлочинність» також також сприяла налагодженню, міжнародного співробітництва  України у цій сфері.

Важливо відзначити, що в рамках забезпечення кібербезпеки  суттєву роль відіграють укази Президента України, акти Кабінету Міністрів України, а також інші нормативно-правові акти, що приймаються на виконання діючих законів України.

Зокрема, йдеться, про укази Президента: «Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень» від 14.07.2000 р. № 891, «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» від 31.07.2000 р. № 928/2000, «Про деякі заходи щодо захисту державних інформаційних ресурсів у мережі передачі даних» від 24.09.2001 р. № 891/2001, , «Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України» від 01.05.2014 № 449 тощо.

У зв’язку із загостренням зовнішніх інформаційних загроз з боку Росії РНБО у квітні 2014 року ухвалило рішення, яке було затверджено Указом Президента «Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України». У цьому документі була прийнята спроба суттєво вдосконалити чинне законодавство,  пропонувалося посилити контроль за його додержанням [11].

15 березня 2016 р. Президентом України була затверджена Стратегія кібербезпеки України, котра передбачає створення умов для безпечного функціонування кіберпростору, його використання в інтересах особи, суспільства і держави.  Передбачено необхідність поглиблення міжнародного співробітництва у сфері забезпечення кібербезпеки України. Наголошено, що така діяльність має проводитися, насамперед, ґрунтуючись на принципах верховенства права, забезпечення національних інтересів України та захищеності кіберпростору. Дається перелік основних суб’єктів забезпечення кібербезпеки, їх функції та обов’язки. Запропоновано визначити сферу компетенції суб’єктів сектору безпеки та оборони для забезпечення ефективної боротьби із кіберзагрозами воєнного характеру, кібершпигунством, кібертероризмом та кіберзлочинністю. Передбачено створення умов для залучення підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, які провадять діяльність у сфері електронних комунікацій, захисту інформації. Наголошено, що пріоритетами  забезпечення кібербезпеки України є створення вітчизняної нормативно-правової  бази у цій сфері, гармонізації нормативних документів у сфері електронних комунікацій, захисту інформації, інформаційної — та кібербезпеки відповідно до міжнародних стандартів і стандартів ЄС, НАТО. Згадана гармонізація потрібна, насамперед, з урахуванням глобалізації інформаційних систем, а також через те, що держава  не може самотужки організувати ефективну протидію кіберзлочинності.

Питаннями забезпечення кібербезпеки в Україні займаються багато дослідників, в їх числі Кутузов В. М., Баранов О.А., Корченко О. Г., Угрюмов В. В., Тихомиров О. О., Тропина Т.Л., Шеломенцев В. П. та багато інших.  За їх оцінками, незважаючи на велику кількість прийнятих нормативно-правових актів, стан забезпечення згаданої безпеки в країні залишається незадовільним. Констатується, що  на даний момент в Україні фактично не існує законодавства, яке б регулювало та захищало її кіберпростір. Проблема організації протидії кіберзлочинності поки що не вирішена: кожен із діючих нормативно-правових актів лише поверхнево торкається піднятого питання, не регулюють належним чином такі відносини.

Привертається увага на проблеми термінологічного характеру. Чинне законодавство оперує великою кількістю термінів, котрі  не мають свого визначення: кіберзлочин, кіберзлочинець, кіберпростір, кібербезпека, кіберзахист тощо. Зміст цих понять дається лише на доктринальному рівні, більшість з яких суперечать між собою. Вільне використання термінів, які не узгоджені між собою, створює умови для різного тлумачення правової норми, що не дозволяє здійснювати належне регулювання суспільних відносин. Така недосконалість нормотворчої техніки, а саме відсутність використання юридичної термінології, тягне за собою виникнення у чинному законодавстві великої кількості колізій.

До цих пір законодавчо не проведено чіткої межі між інформаційною та кібернетичною безпеками. У чинних законах вони фактично ототожнюються, хоча ці два терміни  різняться між собою за значенням. Інформаційна безпека є дещо ширшим поняттям, головною метою якого  є забезпечення захищеності інформації від будь-якого несанкціонованого доступу. А кібербезпека стосується питання захисту життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави в умовах використання комп’ютерних систем та/або телекомунікаційних систем саме від кіберзлочинів[16]. Розуміючи при цьому  під такими правопорушеннями втручання у роботу комп’ютерів, комп’ютерних програм, комп’ютерних мереж, несанкціонована зміна змісту комп’ютерних даних, а також інші суспільно небезпечні діяння, здійснені за допомогою комп’ютерів, комп’ютерних мереж і програм[17,19].

На думку деяких вчених, таку межу можна визначити на рівні поділу галузей права. Для боротьби з кіберзлочинністю потрібні кримінально-правові та кримінально-процесуальні механізми, у той час як питання інформаційної безпеки, необхідно віднести до сфери дипломатії, зовнішньої політики і міжнародного гуманітарного права. Проте, така точка зору є дещо спірною хоча б тому, що віднести певне коло суспільних відносин до врегулювання тієї чи іншої галузі права, досить складно не визначивши попередньо, що конкретно необхідно врегулювати.

Негативно впливає на процес правового регулювання нечіткість законодавчих приписів законодавчих норм.  Так, як вказувалося раніше, перелік кіберзлочинів визначено у Кримінальному кодексі України в розділі XVI, який має назву  «Злочини в сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку». З точки зору кримінального права  такий перелік є вичерпним, що на практиці не відповідає дійсності. Привертає увагу  і те, що у Кодексі не наголошено той факт, що названі злочини становлять загрозу національній  безпеці.

Разом із тим, у цьому розділі приділено увагу питанню захисту інформації з обмеженим доступом (конфіденційній, таємній та службовій інформації), адже її розповсюдження, може тягнути за собою шкоду не лише для окремих осіб, а суспільства та держави, закріпивши покарання за її несанкціонований збут або розповсюдження в окремій статті 361-2.  Тобто такі діяння входять у компетенцію сфери забезпечення інформаційної безпеки.

Наголошено, що значним недоліком національних нормативно-правових актів та міжнародних угод, стороною яких є Україна, є їх застарілий характер.  Висловлена думка, що практично всі чинні акти прийняті ще в 2001-2009 рр., та за своїм змістом не відповідають існуючим суспільним відносинам, а, отже, не здатні належним чином їх регулювати

Вищезгадану Стратегію більшість експертів у сфері юриспруденції  не вважають стратегічним документом. За їх оцінками, головним атрибутом будь-якої стратегії має бути Заєцьперелік конкретних проектів із кінцевою метою, з фінансуванням, відповідальними заходами. В ухваленій ж Стратегії кібербезпеки акцентується увага на визначення напрямків протидії, а саме куди треба рухатися.  Такі питання, як правило, розглядаються  концепцією.

Підкреслено, що у цілому чинне законодавство з питань забезпечення кібербезпеки не створює узгоджену систему правового регулювання. Фактично, воно захищає окремих юридичних осіб від кібернетичних атак, в той час як питанню комплексного захисту держави від таких загроз належної  уваги не приділяє.

Аналізуючи питання законодавчого забезпечення організації кібербезпеки, можна дійти висновку,  що саме його недосконалість є поки що головною причиною зростаючої кіберзлочинності в Україні.

З урахуванням зазначеного деякі дослідники вважають за доцільне суттєво вдосконалити правове забезпечення організації протидії кіберзлочинності. За їхніми оцінками, доцільно  розробити та ухвалити новий  закон спеціального характеру, який би, по-перше, чітко визначив сферу своєї дії, закріпив такі базові терміни та поняття як кіберзлочин, кіберзлочинець, кібератака, розмежував ключові поняття інформаційної безпеки й кібербезпеки. По-друге. закріпив механізми попередження та процедуру розслідування кіберзлочинів, визначив у правовому полі форми та методи організації боротьби з ними. У цьому законодавчому акті доцільно визначити  компетенцію правоохоронних органів та розмежувати їхні повноваження. Одночасно варто вирішити питання внесення актуальних змін до вже діючих законодавчих актів на предмет відповідності існуючим суспільним відносинам.

В Україні на протязі багато років не приділяли належної уваги законодавчому забезпеченню організації кібернетичної безпеки. Законопроекти з цих питань, які надходили на розгляд парламенту, фактично ігнорувалися.

Так, у 2013 році у Верховній Раді України було зареєстровано законопроект «Про кібернетичну безпеку України» № 2207а.  Його метою було створення національної системи кібербезпеки як сукупності політичних, соціальних, економічних та інформаційних відносин разом із організаційно-адміністративними та техніко-технологічними заходами шляхом комплексного підходу у тісній взаємодії державного і приватного секторів та громадянського суспільства. Але депутати після його не підтримали в наслідок  чого  проект було  відкликано.

Станом на 21.05.13 р. Верховною Радою України прийнято за основу урядовий  законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про основи національної безпеки України» щодо кібернетичної безпеки України» (реєстр. №2483), яким пропонувалося налагодити заходи з протидії кіберзлочинам, запровадити до термінології національного законодавства поняття «кібернетична безпека»,  «кібернетичний простір» тощо. Разом із тим, законопроект не відповідав вимогам законодавчої техніки,  запропоновані терміни не були наповнені конкретним юридичним змістом, що у разі ухвалення не дозволяло б належним чином регулювати суспільні відносини у сфері кібербезпеки. Незважаючи на суттєві недоліки цей проект був винесений на розгляд Верховної Ради України, але через відсутність належної підтримки з боку народних депутатів його у  лютому 2014 року було відкликано.

Тільки після початку гібридної війни з РФ керівництво України почало приділяти велику  увагу правовому забезпеченню кібернетичної безпеки. Так, у вищезгаданому Указу  Президента від 28 квітня 2014 року було доручено виконавчій владі у місячний строк підготувати Стратегію кібернетичної безпеки України, а також у тримісячний строк розробити і внести на розгляд Верховної Ради України  законопроекти «Про кібернетичну безпеку України», про внесення змін до деяких законів, зокрема до законів України «Про основи національної безпеки України», «Про інформацію», «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах», «Про Службу безпеки України», «Про Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України», щодо приведення національного законодавства у відповідність із міжнародними стандартами з питань кібернетичної безпеки. Проте, зазначене доручення з ряду причин до цих пір не виконано виконавчою владою .

На сьогодні у законопроектній базі Верховної Ради України накопичено декілька проектів нормативно-правових актів, котрі з тих чи інших причин не були підтриманні народними депутатами, насамперед, внаслідок їх недосконалості та великої кількості прогалин.

Так, 19.06.2015 року у парламенті було зареєстровано депутатський законопроект «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України (реєстр. № 2126а). Проте, у зв’язку із введенням в дію Стратегії національної безпеки України, затвердженої Указом Президента України від 15.03.2016 р., законопроект  втратив актуальність і був відкликаний.

Натомість розроблено новий однойменний законопроект, який у повній мірі відповідає принципам та положенням Стратегії. У законопроекті визначено правові  та організаційні основи, напрямки й принципи державної політики у сфері кібербезпеки, повноваження і обов’язки державних органів, підприємств, установ, організацій, осіб та громадян у цій сфері. Запропоновано механізми координації дій  української влади з питань забезпечення кібербезпеки. Запропоновано законодавчо закріпити основні терміни кібербезпеки: кібератака, кіберзагроза, кіберзахист, кіберзлочин, кіберпростір, національні електронні інформаційні ресурси, національна телекомунікаційна мережа тощо.

10 липня 2015 року було зареєстровано депутатський проект закону про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо посилення відповідальності за кібертероризм та кіберзлочини)  (реєстр. № 2328а), який 03.02.2016 р. внесено до порядку денного. Законопроект  передбачає посилення відповідальності за несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин, автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку об’єктів підвищеної небезпеки та їх інформаційної інфраструктури, встановивши більш сувору відповідальність за злочини, передбачені вказаними вище статями КК України.

У цілому можна зробити висновок  про те, що в Україні становлення відповідного законодавства відбувається хаотично та спонтанно. Для виправлення ситуації актуалізується необхідність розробити та ухвалити на рівні Верховної Ради України  Концепцію забезпечення кібернетичної безпеки. Ця Концепція має розробляється на підставі взаємодії органів державної влади, організацій громадянського суспільства та інших заінтересованих осіб. Її правовий статус стосовно законів та  актів регуляторних органів має бути  чітко і однозначно  визначеним. Адже, якщо Концепція матиме  нижчий статус, ніж закони, тоді її положення не можуть змінювати зміст останніх.  Вона має стати основою для програмного  планування законопроектної діяльності з питань  забезпечення кібербезпеки, а також  залучення всіх зацікавлених органів влади.  У подальшому ухвалені закони мають стати орієнтиром для розробки конкретних програм реалізації внутрішньої та зовнішньої політики з цих питань. 

 

Література:

  1. Carbanak art. Thegreatbank robbbery2015| Kaspersky. , [Електронний режим доступу]:https://securelist.ru/files/2015/02/Carbank_APT_eng.pdf
  2. Internet SecurityThreatsReport 2015|Symantec., [Електронний режим доступу]:http://threatrank-reports.s3-website-us-west-2.amazonaws.com/Symantec/Symantec_Internet_Security_Threat_Report-2015.pdf
  3. ВВС Журнал -ВВС Україна 2015., [Електронний режим доступу]:http://www.bbc.com/ukrainian/society/2015/06/150605_data_breach_usa_she
  4. Радецький В. Атаки на критичну інфраструктуру України. Висновки. Рекомендації, [Електронний режим доступу]:
  5. Конвенція про кіберзлочинність: Конвенція, Міжнародний документ від 23.11.2001., [Електронний режим доступу]: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/994_575
  6. Кримінальний кодекс України: Кодекс, Закон,від 05.04.2001., [Електронний режим доступу]: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2341-14
  7. Про засади внутрішньої та зовнішньої політики: Закон від 01.07.2010р., [Електронний режим доступу]: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2411-17
  8. Про оборону України: Закон від 06.12.1991р. [Електронний режим доступу]: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1932-12
  9. Про основи національної безпеки України: Закон від 19.06.2003., [Електронний режим доступу]: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/964-15
  10. Про засади внутрішньої та зовнішньої політики: Закон від 01.07.2010р., [Електронний режим доступу]: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2411-17
  11. Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України: РНБО, Рішення від 28.04.2014р., [Електронний режим доступу]: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/n0004525-14
  12. Стратегія кібербезпеки України: Президент України, Указ, Стратегія від 15.03.2016р., [Електронний режим доступу]: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/96/2016#n11
  13. Про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо посилення відповідальності за кібертероризм та кіберзлочини): Проект Закону № 2328а від 10.07.2015р., [Електронний режим доступу]: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=55972
  14. Про кібернетичну безпеку України, Проект Закону № 2207а. від 04.06.2013р., [Електронний режим доступу]: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=47240
  15. Про основні засади забезпечення кібербезпеки України, Проект Закону № 2126а від 19.06.2015р., [Електронний режим доступу]: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/JH1N268I.html
  16. Баранов О.А. Про тлумачення та визначення поняття «кібербезпека»// Журнал «Правова інформатика». Випуск 2 (42), 2014р., [Електронний режим доступу]: http://ippi.org.ua/baranov-oa-pro-tlumachennya-ta-viznachennya-ponyattya-“kiberbezpeka
  17. Бутузов В.М. Протидія комп’ютерній злочинності в Україні (системно-структурний аналіз) : монографія / В.М. Бутузов. – К. : КИТ, 2010. – 408 с.
  18. Заєць Я.Б. Проблема забезпечення кібербезпеки серед держав Європейського Союзу// Збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції «Розвиток юридичної науки :проблеми та перспективи», 3-6 травня 2016р.. – Лондон:МАНГО, 2016.-108с.
  19. Тропина Т.Л. Киберпреступность и кибертерроризм: поговорим о понятийном аппарате // Сборник научных трудов международной конференции «Информационныетехнологии и безопасность». Выпуск 3. – К. : Национальная академия наук Украины, 2003. – C. 173 – 181.

 

 

 

 

Pylypenko_VP 

 Пилипенко В’ячеслав Павлович,

 член Рахункової палати, заслужений юрист України.

  

 

 

 

© Модернізація системи контролю державних фінансів в Україні

Контроль є закономірним і невід’ємним атрибутом влади і здійснюється з метою оцінки обґрунтованості та ефективності прийнятих управлінських рішень, визначення відхилень та забезпечення необхідного впливу на той чи інший аспект розвитку.

Вкрай важливим та відповідальним видом контролю в процесі управління є контроль державних фінансів. На нашу думку, це визначення є більш точним ніж «державний фінансовий контроль». Воно повністю відповідає міжнародним стандартам, виражає суспільно-політичне призначення та охоплює усі функціональні аспекти контролю.

Суспільно-політичне призначення контролю державних фінансів визначається особливими цілями такого контролю, а саме цільовим і ефективним використанням публічних коштів, пошуком досконалої системи управління фінансами, удосконаленням адміністративної діяльності, інформуванням органів державної влади та громадськості за допомогою оприлюднення об’єктивних звітів. Досягнення зазначених цілей шляхом   впровадження цілісної та ефективної системи контролю державних фінансів є необхідною умовою стабільності та розвитку демократичних держав, зокрема й України.

Зазначений  підхід є загальноприйнятим на міжнародному рівні. Так, відповідно до статті 1 Лімської декларації керівних принципів аудиту державних фінансів (далі – Лімська декларація), прийнятій у жовтні 1977 року на IX конгресі Міжнародної організації вищих органів контролю державних фінансів (ІNTOSАІ), «запровадження контролю є невід’ємною складовою управління громадськими фінансовими ресурсами, яка забезпечує відповідальний та підзвітний характер цього управління. Контроль державних фінансів не є самоціллю, а виступає обов’язковим елементом регуляторної системи, мета якої полягає у своєчасному виявленні відхилень від прийнятих стандартів, порушень принципів законності, ефективності, доцільності та економності управління фінансовими ресурсами, що дозволяло б у кожному конкретному випадку внести відповідні корективи, посилити відповідальність уповноважених осіб, отримати відшкодування збитків та перешкодити, або, принаймні, ускладнити повторення виявлених порушень у майбутньому».

Таким чином, ще у 1977 році фактично було опрацьовано та рекомендовано для використання усім країнам світу найбільш оптимальну та ефективну модель побудови системи контролю державних фінансів, яка б забезпечила належне управління суспільним багатством.

Лімська декларація, визначивши основні принципи контролю державних фінансів, розмежувала його за видами. Найбільш принциповим вважається поділ на внутрішній та зовнішній контроль, оскільки такий поділ обов’язково передбачає і систему органів, які будуть здійснювати цей контроль, і основні засади їх функціонування. Зокрема, у статті 3 Лімської декларації зазначено, що «кожен державний орган чи організація мають у своєму складі власний підрозділ внутрішнього контролю. Органи зовнішнього контролю не входять до структури організацій, що перевіряються». І тому вищі органи контролю є органами зовнішнього контролю.

У багатьох країнах відповідно до конституцій контроль державних фінансів пов’язаний з діяльністю парламентів. Саме парламентські органи контролю державних фінансів у переважній більшості країн вважаються вищими органами контролю, оскільки вони є органами зовнішнього контролю і здійснюють свою діяльність організаційно та функціонально незалежно від органів державної влади. Так, у США — це Головне бюджетно-контрольне управління Конгресу; у Великобританії — Національний аудиторський офіс; у Канаді — Офіс Генерального аудитора; у Швеції — Шведський Національний аудиторський офіс; в Австрії, ФРН, Угорщині — рахункові палати при бундестазі та парламенті.

Майже через 20 років після прийняття Лімської декларації, у 1996 році в Україні прийнято першу в історії незалежної держави Конституцію. Статтею 98 Конституції України передбачено створення вищого органу контролю державних фінансів − Рахункової палати. У тому ж 1996 році прийнято Закон України «Про Рахункову палату», зміст якого неодноразово корегувався відповідно до рішень Конституційного Суду.

Окрім інститутів парламентського контролю у більшості країн є урядовий (внутрішній) контроль  державних фінансів. У США – це система інспекторських служб у федеральних міністерствах і відомствах; у Великобританії — Комітет громадських рахунків при Уряді; у Німеччині — Федеральне фінансове відомство; у Канаді — Офіс Генерального контролера тощо.

Метою внутрішнього контролю державних фінансів є забезпечення законного, економічного, ефективного, результативного управління державними фінансами. Як правило, відповідальним органом за організацію внутрішнього контролю державних фінансів є міністерство фінансів.

На сьогодні в Україні не має розбудованої відповідно до міжнародних стандартів та чітко визначеної на законодавчому рівні системи органів контролю державних фінансів з розподілом на зовнішній та внутрішній контроль.

Фактично, реформа такої системи, яка розпочалася зі створення Рахункової палати, на жаль не знайшла свого продовження. Замість того, щоб кардинально переглянути роль і місце внутрішнього контролю державних органів та чітко визначити взаємовідносини системи внутрішнього контролю з єдиним органом зовнішнього контролю − Рахунковою палатою, Уряд почав демонструвати «непотрібність» зовнішнього контролю з боку Рахункової палати, і роль зовнішнього контролера було фактично передана органам контрольно-ревізійної служби, з 2011 року – Державній фінансовій інспекції України, яка у листопаді 2015 року Кабінетом Міністрів України була реорганізована шляхом перетворення у Державну аудиторську службу України (далі – Аудиторська служба).

За чинним законодавством діяльність Аудиторської служби спрямовується, координується та контролюється Кабінетом Міністрів України. За змістом своєї діяльності Аудиторська служба, на кожному  етапі розвитку (процес  реформування органу по суті зводився до зміни назви — Державна контрольно-ревізійна служба в Україні, Державна фінансова інспекція України), була наділена повноваженням здійснювати зовнішній контроль державних фінансів, так само, як і Рахункова палата України. Проте, якщо Рахункова палата — єдиний в Україні орган, який за своїм призначенням здійснює незалежний зовнішній контроль від імені Верховної Ради України, то Аудиторська служба, є органом, що відноситься до виконавчої гілки влади, і відповідно за своєю природою забезпечує внутрішній контроль системи тієї ж виконавчої влади.

З точки зору міжнародних стандартів, це є нонсенсом, оскільки у державі може бути лише один орган зовнішнього контролю державних фінансів. Відповідно до Конституції України таким органом є Рахункова палата.

Щоб зрозуміти що власне сталося, необхідно проаналізувати деякі теоретичні аспекти, які стосуються поняття «аудит державних фінансів», його складових частин і які саме, з точки зору міжнародних стандартів, існують вимоги щодо здійснення цього аудиту.

Перш за все, такого роду аудит може здійснювати виключно орган зовнішнього контролю державних фінансів, який у кожній країні є лише один і який апріорі не може відноситися до виконавчої влади.

Чому такий аудит властивий лише органу зовнішнього контролю? Це пов’язано з тим,  що його метою є оцінка системи внутрішнього контролю та усієї системи управління державними фінансами відповідними суб’єктами такого управління.

Аудит ефективності державних органів, який властивий тільки рахунковим палатам та аналогічним органам в усіх без виключення країнах, у тому числі й в Україні, має декілька невід’ємних складових. Відповідно до міжнародних стандартів INTOSAI сфера діяльності вищих органів контролю державних фінансів включає контроль законності і правильності та контроль результатів. Ці різновидності контролю не є відокремленими один від одного. Навпаки, вони є взаємопов’язаними. Лише у своїй сукупності результати цих видів контролю можуть дати об’єктивну, повну та незаангажовану картину стану справ на об’єкті аудиту. Більш того, лише у такому поєднанні можливо провести вичерпний та повноцінний аудит державних фінансів, оскільки відповідні сфери перевірки законності, правильності та оцінка результатів діяльності перекликаються між собою.

Розглянемо основні характеристики кожного виду контролю.

Контроль законності і правильності (фінансовий аудит) передбачає наступні операції:

1) встановлення фактичного стану справ щодо фінансової відповідальності структур, які звітують про свою діяльність, перевірка та оцінка бухгалтерської документації;

2) перевірка операцій та фінансової системи, а також, оцінка стану дотримання об’єктом контролю чинного законодавства, інших нормативно-правових актів;

3) перевірка системи внутрішнього контролю та функцій внутрішнього аудиту;

4) перевірка правильності та доцільності адміністративних рішень, які приймаються об’єктом контролю, а також іншими органами, у тому числі вищим органом виконавчої влади України – Кабінетом Міністрів України.

Контроль результатів (аудит ефективності) передбачає оцінку економності, результативності та продуктивності, зокрема:

1) оцінка економності використання бюджетних коштів передбачає встановлення стану досягнення розпорядниками таких коштів запланованих результатів за рахунок використання мінімального обсягу бюджетних коштів або досягнення найкращого результату за рахунок використання запланованого обсягу бюджетних коштів;

2) оцінка результативності використання бюджетних коштів передбачає встановлення ступеня відповідності фактичних результатів діяльності розпорядника бюджетних коштів запланованим результатам;

3) оцінка продуктивності використання бюджетних коштів передбачає встановлення співвідношення між результатами діяльності розпорядника бюджетних коштів та використаними ним для їх досягнення фінансовими ресурсами.

Відповідно до п. 1.0.43 Стандартів аудиту INTOSAI, затверджених у Вашингтоні у жовтні 1991 року, «оцінка доцільності та корисності адміністративних рішень та ефективності управління належить до сфери компетенції міністерств, яким доручено завдання організації функціонування адміністративних служб і які несуть відповідальність за свою роботу перед законодавчим корпусом. Термінологія, яка у такому випадку видається більш прийнятною для визначення контрольних функцій вищих органів контролю державних фінансів — це контроль ефективності управління. Такий контроль передбачає аналіз державних витрат у світлі загальних принципів належного врядування. Два види контролю — контроль законності та контроль ефективності управління можуть бути об’єднанні в один захід — аудит ефективності, тим більше, що вони доповнюють один одного, при цьому контроль законності може бути підготовчим заходом контролю ефективності управління, яке зрештою завершується виправленням ситуацій, що породжують порушення на терені законності».

Таким чином, ще за 20 років до створення Рахункової палати України, міжнародними стандартами були визначені основні принципи та засоби створення ефективної системи контролю державних фінансів, у якій чільне місце повинне бути відведене виключно вищим органам фінансового контролю, незалежними від виконавчої влади. Зрештою, з точки зору ощадливості, не може мати місце дублюванню діяльності та подвійної відповідальності. За таких обставин органи Аудиторської служби, як окрема інституція, стають просто зайвими як рудимент контрольно-адміністративної системи, що діяла за часів Радянського Союзу.

Безумовно, все це доводить, що в контексті загально прийнятої термінології INTOSAI, діюча Аудиторська служба або якийсь інший орган не може бути органом зовнішнього, а лише внутрішнього контролю державних фінансів.

Але, для вирішення наведених колізій, Уряд дійсно зробив певні концептуальні кроки. У 2005 році розпорядженням Кабінету Міністрів України № 158-р схвалено Концепцію розвитку державного внутрішнього фінансового контролю на період до 2017 року. Цим документом Уряд передбачає вирішення питань організації та функціонування державного внутрішнього фінансового контролю в системі органів державного і комунального сектору шляхом: визначення понятійної бази державного внутрішнього фінансового контролю; проведення аналізу системи державного внутрішнього фінансового контролю; визначення основних завдань з реформування системи державного внутрішнього фінансового контролю; визначення стратегічних напрямів та основних етапів розвитку державного внутрішнього фінансового контролю.

Зокрема, в урядовому документі розглянуто питання: на яких принципах повинна базуватися система внутрішнього контролю державних фінансів в Україні, які завдання і ким вони повинні виконуватися у сфері внутрішнього контролю відповідно до міжнародного досвіду та прийнятою у країнах світової співдружності стандартів?

Нажаль, слід констатувати, що зазначена Концепція вже діє понад десяти років, а необхідні кроки для розбудови системи внутрішнього контролю державних фінансів з урахуванням сучасних умов розвитку України та норм ЄС майже не зроблено.

У країнах ЄС, до законодавства якого Україна прагне адаптувати свої нормативно-правові акти, діє так званий «відомчий принцип», згідно з яким кожен міністр несе повну відповідальність за очолювану галузь. З цього випливає, що внутрішні структури контролю мають співвідноситися з цією відповідальністю. Ефективність такого варіанту управління обумовлена наступним міркуванням: відомчий принцип забезпечує суміщення фахової відповідальності за певну політичну сферу з фінансовою відповідальністю за видатки у цій сфері. Пов’язаний з цим принцип «відомчої відповідальності» за виконання бюджету закріплений у конституційному праві більшості західноєвропейських країн. Таким чином, кожен міністр несе перед Парламентом персональну відповідальність за правильне виконання бюджету відповідного міністерства, тобто він відповідає за те, щоб у сфері його компетенції усі видатки здійснювалися згідно з передбаченим законодавством цільовим призначенням і з урахуванням економічності та ефективності.

Головні принципи, на яких повинна базуватися система внутрішнього контролю та бюджетна система в цілому, зокрема, полягають у запровадженні принципів розмежування завдань, дотримання законодавчих формальностей та взаємного контролю. Принципи є обов’язковими та невід’ємними засадами добре функціонуючої і зорієнтованої на загальне благополуччя системи управління. Зазначені принципи базуються на тезі про те, що той, хто діє і приймає рішення, той і несе відповідальність саме за ту сферу, яка відноситься до його компетенції. Таким чином, контроль здійснюється в рамках (всередині) бюджетної системи, тобто в самій системі, а не організаційними структурами, які винесені за межі цієї системи.

За такою логікою в Україні спочатку необхідно посилити відповідальність кожного окремого міністра і відповідно зменшити вплив Кабінету Міністрів України на відповідні процеси. Надалі міністри повинні створити внутрішні підрозділи контролю, кількісний склад яких відповідав би обсягу завдань міністерств, та які б звітували лише перед відповідними міністрами. Тільки керівник міністерства має право здійснювати загальне керівництво та  контроль підрозділу внутрішнього контролю, але при цьому не посягати на його функціональну незалежність.

Підтвердженням цього є і те, що, з точки зору міжнародного досвіду та стандартів, внутрішній контроль — це інструмент управління, який має забезпечити досягнення цілей, поставлених керівництвом відповідної структурної одиниці. Відповідальність за ефективність підрозділу внутрішнього контролю безпосередньо лежить на керівництві відповідної структурної одиниці, яке повинно створити та забезпечити всі необхідні умови для його стабільної та ефективної діяльності.

Тому, на нашу думку, цілком достатньо, за рахунок фахівців вже новоутвореної Аудиторської служби, створити у Міністерстві фінансів України «потужний» структурний підрозділ, на який покласти завдання, зокрема, гармонізації різних функцій внутрішнього контролю, розробки типових стандартів, директивних матеріалів, розвитку методологічних засад, забезпечення якості перевірок та організації підвищення кваліфікації відповідних працівників внутрішнього контролю, а також функції підрозділу внутрішнього фінансового контролю у самому Міністерстві фінансів з його специфікою діяльності тощо. З організаційної точки зору вирішення проблеми щодо інших працівників органів Аудиторської служби, незадіяних у виконанні централізованих (загальних) завдань у межах Міністерства фінансів України, полягає у їх працевлаштуванні у підрозділах внутрішнього контролю інших центральних органів виконавчої влади, бюджетних установ та організацій.

Викладені вище окремі концептуальні засади розбудови системи внутрішнього контролю державних фінансів за умови їх реалізації на законодавчому рівні, зокрема, шляхом підготовки та прийняття закону «Про систему державного фінансового контролю», в якому закріпити ієрархію, функції, завдання та повноваження органів державного фінансового контролю, чітко визначити поняття «внутрішній контроль» та «зовнішній контроль», що виключить існуюче фактичне дублювання функцій між органами, які здійснюють державний фінансовий контроль, а після цього побудови сучасної відповідної бази підзаконних нормативно-правових актів, дасть змогу досягти наступних цілей:

— розбудови системи внутрішнього контролю державних фінансів на принципах незалежності, прозорості, відкритості та налагодженню зворотного зв’язку з інститутами громадянського суспільства;

— сприянню правильному, ощадливому, економічно обґрунтованому та дієвому адміністративному управлінню та досягненню максимально ефективних результатів у відповідності із завданнями, покладеними на відповідну організаційну одиницю;

— забезпеченню збереження ресурсів шляхом уникнення втрат через безгосподарність, помилки, непрофесійність, марнотратство, зловживання та інших протизаконних дій;

— дотриманню законів та інших нормативно-правових актів відповідними суб’єктами державного управління.

Важливо також врахувати, що така система внутрішнього контролю повинна бути об’єктом зовнішнього аудиту та незалежної оцінки з боку Рахункової палати, яка підзвітна не виконавчій владі, а Парламенту, що обирається народом.

Наступним кроком Уряду була підготовка та схвалення розпорядженням Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2013 року № 774-р Стратегії розвитку системи управління державними фінансами. У Стратегії, серед інших питань, приділено увагу розвитку незалежного зовнішнього фінансового контролю, зокрема, наголошено на необхідності розширення аудиторських повноважень Рахункової палати для забезпечення ефективного контролю за державними фінансами (у тому числі щодо аудиту бюджетних надходжень, місцевих бюджетів) шляхом внесення змін до Конституції України, а також підготовки нової редакції Закону України «Про Рахункову палату».

З метою доведення до логічного завершення роботи з поступового поновлення повноважень Рахункової палати її фахівцями за участю міжнародних експертів та спеціалістів Адміністрації Президента розроблено проект Закону України «Про Рахункову палату», який у лютому 2015 року внесено Президентом України на розгляд Верховної Ради України (як невідкладний) та у липні того ж року був прийнятий .

Ще одним вагомим аргументом, що підтверджує необхідність системного перегляду повноважень Рахункової палати, зокрема, на конституційному рівні, є проведення в Україні децентралізації влади за результатом якої місцеві органи влади отримують широкі повноваження у сфері управління фінансовими  ресурсами.

Так, Концепцією реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні, схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2014 року № 333-р, передбачається надати органам місцевого самоврядування права регулювати ставки місцевих податків і зборів; закріпити за місцевими бюджетами частини коштів, що надходять від сплати податку на прибуток новостворених юридичних осіб; визначити податки та збори, які пов’язані з територією відповідної адміністративно-територіальної одиниці; закріпити за територіальними громадами права розпоряджатися земельними ресурсами в межах своєї території, об’єднувати свої майно та ресурси в рамках співробітництва територіальних громад тощо.

Безумовно, наявність широких повноважень напряму кореспондується з відповідальністю органів місцевого самоврядування за правильне, цільове та ефективне використання коштів місцевих громад. У той же час, відповідно до діючої системи контролю за державними фінансами контроль за виконанням місцевих бюджетів здійснюється виключно органами Аудиторської служби, що можуть забезпечити, як наводилось вище, лише вузьковідомчі завдання внутрішнього контролю, а служби внутрішнього аудиту на рівні самого місцевого самоврядування взагалі не створені. Такі завдання не зможуть виконати й анонсовані інститути префектів.

За таких обставин ця сфера діяльності органів місцевої влади має стати предметом аудиту Рахункової палати як незалежного органу зовнішнього фінансового контролю. Лише Рахункова палата може дати об’єктивну, незаангажовану оцінку стану справ у сфері управління фінансами місцевих громад, а також конструктивні рекомендації місцевим органам влади і управління. 

Зазначений підхід цілком відповідає міжнародним стандартам аудиту державних фінансів, до яких належать і кошти місцевих бюджетів. Згідно з принципами, визначеними в Лімській декларації, здійснення зовнішнього аудиту ефективності державних фінансів і ефективності органів державної влади і місцевого самоврядування — прерогатива тільки вищого органу контролю державних фінансів, яким у нашій державі є Рахункова палата.

Крім того, стандартами INTOSAI визначено, що зовнішньому аудиту в особі вищого органу контролю повинні підлягати всі публічні фінанси. Вищі органи фінансового контролю відповідно до міжнародних стандартів у сфері державних фінансів мають контролювати не тільки доходи і видатки державного бюджету, але й місцевих бюджетів, державну власність, кредити, золотовалютні ресурси, інші активи держави, тобто все, що стосується національного багатства.

І тому є сподівання, що утворена Указом Президента України від 3 березня 2015 року № 119/2015) з метою напрацювання узгоджених пропозицій щодо змін до Конституції України із залученням до цієї роботи представників різних політичних сил, громадськості, вітчизняного та міжнародного експертного середовища Конституційна комісія врахує подані Рахунковою палатою обґрунтовані пропозиції щодо змін до статті 98 Конституції України відносно надання Рахунковій палаті повноважень із здійснення контролю за виконанням місцевих бюджетів України за доходами і видатками, а також за збереженням і використанням державної власності, інших активів держави.

 

З огляду на викладене, прагнучи до неупередженої, спрямованої боротьби з проявами корупції при використанні бюджетних коштів їх розпорядниками, підвищення ефективності використання активів держави, а також якщо ми не хочемо втратити довіру з боку міжнародних інституцій на шляху до Європейського співтовариства, необхідно як найшвидше здійснити практичні кроки щодо комплексного реформування системи контролю державних фінансів.

 

Література:

  1. Лімська декларація керівних принципів аудиту державних фінансів, прийнята у жовтні 1977 року на IX конгресі Міжнародної організації вищих органів контролю державних фінансів (ІNTOSАІ).
  2. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 24 травня 2005 року № 158-р «Концепція розвитку державного внутрішнього фінансового контролю на період до 2017 року».
  3. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2013 року № 774-р «Стратегія розвитку системи управління державними фінансами».
  4. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2014 року № 333-р «Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні».
  5. Закон України від 2 липня 2015 року № 576-VIII «Про Рахункову палату».
  6. Офіційний веб-сайт Рахункової палати [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.ac-rada.gov.ua.

 

 

 

 

 

фото ярослава

 

Заєць Ярослава Богданівна

магістр НЮУ імені Ярослава Мудрого

 

 

 

 

 

© Прояв явища соціальної фасилітаці (інгібіції) під час допиту свідка в залі судового засідання

У зв’язку з внесеними у 2017 році змінами до процесуального законодавства України, розгляд існуючих проблем в цій сфері став досить актуальним.  Сьогодні  допит свідка в залі суду є можливою процесуальною дією  для всіх видів судочинства. За винятком господарського судочинства та, з деякими особливостями, у кримінальному: допит кожного наступного свідка відбувається за присутності вже допитаних свідків. За такої ситуації допит свідка в залі суду відбувається у присутності пасивних глядачів, котрі здійснюють опосередкований вплив на допитуваного. Такий вплив групи на окрему особу вивчається соціальною психологією як окремою галуззю психологічної науки. Науковцями у цій сфері встановлено наявність можливості у аудиторії як позитивно, так і негативно впливати на діяльність особи, та констатовано існування явищ соціальної фасилітації та інгібіції.

   Актуальність: у науковій юридичній літературі значної уваги приділено вивченню питання характеру взаємовпливу допитуючого на допитуваного, та його значення для досягнення цілей допиту.  Проте проблема пасивного впливу присутніх в залі суду на процес дачі показань свідком практично не розглядається. З огляду на те, що глядачі своєю присутність можуть як сприяти дачі показань свідком, так і навпаки гальмувати цей процес, неврахування такого впливу може спричинити недосягнення цілей допиту. Суд не отримає від свідка необхідної інформації про обставини справи для вирішення спору (встановлення істини) або ж отримає неправдиві відомості.

Допит – слідча (судова) дія, яка є регламентованим процесуальними нормами інформаційно-психологічним процесом спілкуванням осіб, які беруть у ньому участь, та спрямований на отримання інформації про відомі допитуваному факти, що мають значення для встановлення істини у справі[6, с.96].

Допит, з точки зору психології, є складним психологічним процесом взаємодії двох осіб (допитуючого та допитуваного) під назвою спілкування. У психологічній літературі існує досить велика кількість визначень поняття «спілкування». Так, під спілкуванням такі вчені як Л. С. Виготський, С. Л. Рубінштейн розуміють обмін думками, почуттями, переживаннями; Б. Г. Ананьєв, М. С. Ко­ган визначає його як один з різновидів людської діяльності; Л. Г. Кайдалова, Л. В. Пляка надають більш широке визначення в якому спілкування — це процес встановлення і розвитку контактів між людьми, який породжується потребами спільної діяльності і містить обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття та розуміння іншої людини[5, с.7]. Таке різноманіття визначень одного поняття спровоковане здійсненням класифікацій «спілкування» на види залежно від критеріїв: контингенту, спрямування, засобів та змісту спілкування. Так, залежно від контингенту виділяють міжособистісне спілкування – процес взаємодії між людьми, під час якого відбувається сприйняття, взаємовплив на співрозмовника, виявляються психологічні особливості кожного індивіда[5, с.11]. Зазначене визначення є найбільш вдалим для характеристики процесу спілкування під час проведення допиту.

   Допит може проводитись як на стадії досудового розслідування (допит — слідча дія), так і під час проведення судового засідання (допит — судова дія). Як кожен з цих видів допитів має свої, закріплені чинним законодавством України, особливості проведення, так і відповідно характер спілкування в межах кожного з них різниться. Під допитом — слідчою дією слід розуміти спілкування двох осіб, які здійснюють взаємовплив один на одного, з бажаною домінантою допитуючого. Проте, коли йде мова про допит – судову дію характер спілкування дещо змінюється, адже поряд із  спілкуванням двох взаємовпливаючих осіб, в залі суду знаходяться особи, котрі хоча й опосередковано проте здійснюють додатковий вплив на допитуваного. На практиці така ситуація може призвести до появи певних проблем.

   Питання впливу одних людей на інших, або окремого індивіда на іншого завжди було актуальним серед науковців соціальної психології. Найбільш давньою експериментальною парадигмою соціальної психології з цього питання є: соціальна фасилітація. Ця парадигма з’явилась завдяки експериментами Нормана Триплетта у 1898 р.. Науковець вивчав зміни в поведінці людини під час присутності поряд з нею інших людей. Н. Триплетт, працюючи психологом університету в штаті Індіана, цікавився велосипедними гонками. Під час вивчення одного із записів швидкостей учасників велогонок він зауважив, що спортсмени демонструють кращі результати не тоді, коли «змагаються з секундоміром», а коли беруть участь в колективних заїздах. Для перевірки своїх міркувань Триплетт провів дослідження, яке вважається першим в історії соціально-психологічним експериментом. Дослідник запропонував дітям скручувати спінінг на швидкість. В одній ситуації діти робили це в порожній кімнаті, в іншій — в оточені однолітків. У присутності один одного діти робили це швидше. Досліджуваними були 40 дітей, з яких 20 в умовах змагання показали значно кращі результати, 10 незначно їх покращили, а у 10 дітей результати були гірше через хвилювання. Н. Триплетт назвав відкритий ним феномен поліпшення результатів в присутності інших людей ефектом соціальної фасилітації (від англ. facilitate — полегшувати)[7].  Цим експериментом було з’ясовано питання про те, чи діє індивід наодинці краще, ніж у присутності інших, або, навпаки, чи стиму­лює факт присутності інших ефективність діяльності кожного. Норман Триплетт встановив ефект співпраці, явище, завдяки якому підвищена продуктивність виконання завдання однієї особи виникає внаслідок простої присутності інших, котрі роблять те саме завдання. Проведений Триплеттом експеримент став поштовхом для подальших дослідів, спрямованих на з’ясування ефекту соціальної фасилітації.

Зокрема, подібні досліди почали проводити й на тваринах: науковець Чен у 1937 р., підтвердивши ефект співпраці, зауважив, що мурахи-трудівники копають більше, ніж у три рази  працюючи поряд з іншими мурахами, але при цьому не виконуючи роботу спільно, а Платт, Яхш та Дарбі у 1967 р. виявили, що тварини будуть їсти більше їжі, якщо поряд з ними їдять інші представники їх видів[16]. Такі експерименти підтверджували наявність ефекту фасилітації лише при сумісному виконанні певного завдання. Подальші ж дослідження встановили ще один аспект  прояву такого явища.

   Так, Дашиль у 1930 — 35 рр. провів ряд експериментів. Під час одного з них особі-учаснику експерименту було сказано, що існує інша особа, яка в цей же час, але в іншому приміщенні виконує ту ж саму роботу, а під час іншого — особам, котрі робили поряд одну й ту ж роботу попросили не змагатися між собою. За таких умов науковцем було ще раз підтверджено існування ефекту соціальної фасилітації та вперше встановлено, що  наявність аудиторії полегшувала продуктивність роботи. Було встановлено, що  для прояву ефекту соціальної фасилітації не є обов’язковим спільне виконання однакової роботи, достатнім є присутність пасивних глядачів — аудиторії. Подальші експерименти німецького вченого В. Меде, та американського  Г.Олпорта показали, що в присутності інших людей підвищується швидкість виконання простих математичних задач, викреслення в тексті заданих букв, виконання простих задач на моторику[16].

   Дослідження у сфері соціальної фасилітації були достатньо активними аж до кінця 1930-х р., свої досліди на підтвердження існування ефекту фасилітації проводили Травіс 1925 р., Песін 1933 р. та інші. Проте в роки Другої світової війни проведення таких дослідів різко припинилось, а після її завершення погляди на прояв ефекту соціальної фасилітації дещо змінили свій характер.

   Так, Дашиль, Песін та Травіс, вчені котрі в 1930-х підтвердили існування ефекту соціальної фасилітації, пізніше встановили можливість аудиторії  впливати на діяльність особи не лише позитивно, а й негативно. Пессін запропонував студентам вивчити беззмістовний список із семи пунктів в двох умовах: перше, коли вони перебувають наодинці та, друге, коли вони стоять перед аудиторією. В результаті,  для того, щоб вивчити список наодинці студентам знадобилось трохи більше дев’яти спроб, а за наявності аудиторії – більше одинадцяти. За такої ситуації постало  питання: чому під час попередніх дослідів особи за умов  наявності аудиторії покращували свої результати,  а зараз погіршують? Відповідь науковців була наступною: така ситуація виникає, у зв’язку з характером діяльності, яка виконувалась. Особи, котрі покращували свої результати перед аудиторією, виконували добре відому, практично доведену до автоматизму діяльність (дослід із велосипедистами), в той час як виконання нових навичок перед аудиторією – провалювалось [18, с.270]. Так був винайдений ефект соціальної інгібіції (від лат. inhibeo стримування, придушування) — утримання, пригнічування активності, гальмування поведінки і діяльності під впливом інших людей.

Розібратися з питанням чому в певних ситуаціях особа за наявності аудиторії покращували свій результат, а в певних —  погіршувала намагався вчений Роберт Зайонц. Намагався він це зробити шляхом проведення досліду, учасниками якого стали не люди, а таргани. Так, вченим був побудований простий яскраво підсвічений лабіринт в кінці якого стояла коробка. Таргани, тікаючи від світла, намагались швидко дістатись темної коробки. Вченим було встановлено, що таргани за наявності публіки (інших тарганів), проходили  лабіринт досить швидко. Проте, коли структура лабіринту стала складнішою, а аудиторія залишилась на місці, тарган, що пробігав ним, дістався коробки значно пізніше ніж попереднього разу. В результаті чого               Р. Зайонц дійшов висновку, що наявність аудиторії сприяє підвищеному фізіологічному збудженню, за якого простіші завдання виконуються швидше, аніж складніші. Він також звернув увагу на те, що підвищене соціальне збудження(реакція на присутність інших неусвідомленого характеру)  сприяє прояву домінуючій реакції. Якщо людина знає що і як їй роботи, а  правильний результат виконання завдання відомий, то наявність аудиторій лише позитивно впливає на загальне збудження.  Однак коли невідомий алгоритм рішення та людина не знає правильної відповіді, соціальне збудження ускладнює розумову діяльність і призводить до неправильних рішень[7].

   Продовжуючи, дослідження прояву ефекту соціальної інгібіції вчений                 Н. Коттрелл у 1968 р. прийшов до висновку, що присутність інших людей в деяких випадках сприяє поганому виконанню завдань не через надмірне соціальне збудження, а через занепокоєння особи щодо їх оцінки його діяльності. Якщо змусити особу виконувати завдання перед аудиторією, яка не здатна оцінити її дії, та аудиторією, яка спроможна на це, результат за останніх умов буде гіршим. Також Р. Берон, погоджуючись з думками Р. Зайонца та Н. Коттрелла, наголосив на тому, що подібні виступаючому особи слугують досить серйозним відволікаючим фактором. Перед тим як відбудеться соціальне збудження та особа почне задумуватись про оцінювання своєї діяльності, аудиторія викличе в особи появу конфлікту між зосередженням уваги над своєю справою або ж над реакцією оточуючих. Так, особа, виступаючи перед тими, хто може надати їй оцінку замість того аби зосередитись на виконанні завдання, починає переміщати свою увагу на аудиторію та її реакцію [12].

   Д. Майерс у своїй книзі «Соціальна пихологія», узагальнивши результати дослідів Р. Зайонца, Р. Берна та Н. Коттллера, навів три причини чому аудиторія здатна так сильно впливати на індивідуальну діяльність особи. Перша причина – страх бути оціненим з боку аудиторії. Чим більш авторитетними для особи є присутні, тим більшою є вірогідність, що вона помилиться виконуючи завдання. Друга причина – відволікання уваги від виконуваної діяльності. Так, особа, виконуючи завдання, опиняється в конфліктній ситуації між необхідністю звертати увагу на перебіг оцінювання з боку аудиторії та потребі концентрації на своїй діяльності. Як наслідок увага особи розсіюється, а результат діяльності стає гіршим ніж вона очікувала. Третя причина – наявність осіб поряд. Ні страх оцінювання, ні розсіювання уваги не є головною причиною, достатня проста наявність аудиторії, яка вже сама є серйозним збудником, що пришвидшує прояв домінантних реакцій.

   З огляду на вище зазначене, під соціальною фасилітацією слід розуміти явище за якого особа краще справляється з завданням за наявності поряд групи людей, ніж самостійно. Протилежне явище — погіршення результатів діяльності особи за наявності аудиторії в соціальній психології називається явищем соціальної інгібіції. Ці два явища, з точки зору впливу групи на діяльність конкретної особи, традиційно розглядалися в двох аспектах: за наявності співпраці осіб  (ситуація коли група людей поряд з особою виконують аналогічні завдання) та за наявності пасивних глядачів, так званої «аудиторії» (ситуація спостереження групи осіб за діяльністю однієї особи). В результаті проведених досліджень було встановлено, що особа краще справляється з завданням лише в тому випадку, коли виконує прості, добре відомі їй завдання, відповіді на які вона знає із стовідсотковою впевненістю. Коли ж особа виконує невідому їй дію, результати діяльності стають менш позитивним, а кількість поразок збільшується. Такі реакції осіб на присутність інших є несвідомими та спричинені багатьма факторами, зокрема страхом перед оцінюванням та переміщенням уваги з діяльності, яку необхідно виконати на осіб, котрі присутні поряд.

З 2017 року процесуальне законодавство України  зазнало суттєвих змін. Відбулось оновлення правил функціонування інституту допиту свідків під час судового засідання. Допит за чинним законодавством України проводиться в порядку кримінального, цивільного, адміністративного та господарського судочинства. Якщо допит для кримінального процесу є звичною дією, то для цивільного, адміністративного та господарського проведення допиту є швидше виключенням, аніж правилом. Тому доцільним в межах обраної теми є аналіз  процесуальних норм, що закріплюють порядок проведення допиту свідка в межах кожного з видів судочинства.

 Так, порядок допиту свідка під час кримінального провадження передбачений статтею 352 Кримінально процесуального кодексу України (далі — КПК). Кожний свідок допитується окремо. Свідки, які ще не дали показань, не мають права перебувати в залі судового засідання під час судового розгляду. Допитаний свідок може бути залишений у залі судового засідання на вимогу суду. Перед тим як перейти до допиту головуючий встановлює відомості про його особу та з’ясовує стосунки свідка з обвинуваченим і потерпілим, з’ясовує чи отримав свідок пам’ятку про права та обов’язки свідка, чи зрозумілі вони йому, і в разі необхідності роз’яснює їх, а також з’ясовує, чи не відмовляється він з підстав, встановлених цим Кодексом, від давання показань, і попереджає його про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань та завідомо неправдиві показання. Приводить його до присяги. Після чого розпочинається прямий допит — свідка обвинувачення першим допитує прокурор, а свідка захисту — захисник, якщо обвинувачений взяв захист на себе – обвинувачений. Після прямого допиту протилежній стороні кримінального провадження надається можливість перехресного допиту свідка. Після допиту свідка йому можуть бути поставлені запитання потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, їх представниками та законними представниками, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, а також головуючим та суддями.

Порядок допиту свідка в порядку цивільного судочинства передбачений статтею 180 Цивільно процесуального кодексу України (далі — ЦПК). Кожний свідок допитується окремо. Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи, в той час як кожний допитаний свідок залишається в залі судового засідання до закінчення розгляду справи. Перед допитом свідка головуючий встановлює його особу, вік, рід занять, місце проживання і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз’яснює його права і з’ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань. Після чого приводить його до присяги. Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі, після чого першою задає питання особа, за заявою якої викликано свідка, а потім інші особи, які беруть участь у справі.

В порядку адміністративного судочинства свідки допитуються, відповідно до статті 141 Кодексу адміністративного судочинства (далі — КАС). Кожний свідок допитується окремо. Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати у залі судового засідання під час судового розгляду. Допитаний свідок залишається у залі судового засідання до закінчення розгляду справи. Перед допитом свідка головуючий у судовому засіданні встановлює його особу, вік, рід занять, місце проживання, відношення до справи і стосунки зі сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз’яснює його права та обов’язки, з’ясовує, чи не відмовляється він з підстав, встановлених законом, від давання показань, і під розписку попереджає його про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання і відмову від давання показань. Далі приводить до присяги.  Допит свідка починається з пропозиції головуючого в судовому засіданні розповісти все, що йому відомо у цій справі, після чого першою йому задає питання особа, за клопотанням якої викликано свідка, а потім інші особи, які беруть участь у справі.

Що ж до господарського виду судочинства, то чіткого законодавчого закріплення допиту свідка немає, проте деякі науковці вважають існування статті 30 Господарського процесуального кодексу (далі — ГПК) кроком до появи такої судової дії. Так, передбачено можливість появи в судовому процесі посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи. Зазначені особи зобов’язані з’явитись до господарського суду на його виклик, сповістити про знані їм відомості та обставини у справі, подати на вимогу господарського суду пояснення в письмовій формі.

З огляду на вищезазначене, можна стверджувати про існування в тій чи іншій мірі інституту допиту свідка в усіх видах судочинства України. Варто наголосити на тому, що порядок його проведення має свої особливості залежно від виду судочинства. Так, господарське судочинство фактично позбавлене інституту допиту свідка в залі судового засідання, з огляду на специфіку останнього. Існування  можливості давати пояснення під час судового засідання викликаними особами, не є чітко закріпленою процедурою. Норми, що регулюють порядок допиту свідка в адміністративному та цивільному судочинстві є ідентичними, що не дає можливості розрізнити специфіку останніх. Проте порівнюючи їх із нормами кримінально-процесуального законодавства можна встановити як ряд схожих ознак, так і відмінних. Під час допитів в усіх трьох видах судочинства свідки допитуються окремо, проте якщо в порядку цивільного та адміністративного судочинства допитані свідки обов’язково залишаються в залі судового засідання до кінця і можуть піти лише з дозволу головуючого, то в порядку кримінального – допитані свідки можуть залишитись  в залі судового засідання лише за вимогою суду.

Як зазначалось раніше, допит свідка може проводитись як під час проведення досудового розслідування, так і в судовому порядку. В першому випадку, допит, з точки зору психології, можна розглядати як процес спілкування двох осіб (слідчого або прокурора та свідка), а вже в другому – як спілкування двох і більше осіб за якими спостерігаю пасивні глядачі. Такими пасивними глядачами можуть бути як громадяни, що просто цікавляться перебігом справи і не мають до неї жодного особистого відношення, так і учасники правопорушення. Чинним законодавством фактично створенні умови за яких допит свідка в залі судового засідання здійснюється за присутності пасивних глядачів — аудиторії.  Саме тому дослідження процедури допиту свідка в залі судового засідання є досить цікавим з точки зору психології особистості як розділу соціальної психології, в контексті впливу групи людей на перебіг діяльності окремої особи.

Основним завданням свідка під час допиту є давання показань. Під показанням, відповідно до статті 95 КПК слід розуміти відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження[3]. Свідок може надавати як правдиві, так і неправдиві показання, з точки зору юриспруденції, або ж, з точки зору психології, говорити правду чи брехню.

Як поняття правдивих показань в юриспруденції, так тотожному йому поняття правди в психології в науковій літературі практично немає. Найчастіше поняття «правда» розглядається з точки зору філософії. Більшість вчених зазначають, що чіткого  визначення правди надати неможливо, існують лише різноманітні теорії, що дозволяють зрозуміти сутність цього поняття. Мюррей Х. наводить чотири теорії правди: теорія кореспонденції (correspondence theory — правда є правдою лише тоді, коли вона дійсно відповідає реальності), теорія когерентності (сoherence theory – правдиві твердження можуть не мати ніякого зв’язку з реальністю, але бути внутрішньо послідовними між собою, випливаючи одне із одного), прагматична теорія (pragmatic theory – судження є правдою, якщо воно працює для тих цілей, які потрібні людині) та семантична теорія (semantic theory- правдою є все, що стосується нашої мови і лише мимовільно стосується реальності, тобто якщо певна тварина називається «зебра» ми вважаємо, що це правда і пов’язуємо це з реальністю)[17, с.120-123]. З огляду на вищезазначені теорії можна надати наступне визначення правди – це твердження особи про об’єкт або подію, які вона сама спостерігала, що відповідає дійсності та задовольняє потреби конкретної особи в повідомленні інформації. Аналогічною є ситуація і з наданням визначення правдивих показань свідка в юридичній літературі, адже головною проблемою науковців є надання визначення неправдивим показанням, за дачу яких свідок буде притягнений до кримінальної відповідальності. Аналізуючи визначення поняття неправдивих показань та застосовуючи метод доведення від супротивного, можна навести визначення правдивих показань свідка. Так, під правдивими показанням слід розуміти надання свідком інформації про суттєві обставини, що мають значення для справи, шляхом відтворення їх такими якими вони ймовірно існували. З точки зору юриспруденції  неправдивими є показання, що навмисне спотворюють суттєві обставини, що мають значення для встановлення істини по справі.

Розглядаючи неправдиві показання з точку зору психології, то під ними слід розуміти таке явище як брехня. Це суперечливий, багатоплановий, вкрай заплутаний психологічний феномен, що й сьогодні вимагає глибокого, детального вивчення. Поварнін С. зазначає, що брехня – форма поведінки, яка полягає в навмисному спотворенні дійсності для досягнення бажаної мети чи прагнення уникнути небажаних наслідків [14]. Брехня являє собою усвідомлений продукт мовленнєвої  діяльності суб’єкта, що має на меті ввести в оману співбесідника. Даний феномен має місце у всіх сферах людського буття, проявляється в найрізноманітніших ситуаціях, у зв’язку з цим має досить різностороннє трактування. Спотворення істини психічно здоровою, нормально розвинутою людиною, як правило, визначається реальними мотивами і направлене на досягнення конкретних цілей [11, с.548].Розрізняють три форми брехні: замовчування чи приховування реальної інформації, спотворення реальної інформації, повідомлення правди як обману. Найбільш типовою формою брехні, яку застосовують свідки під час допиту в залі судового засідання є спотворення реальної інформації. Це ситуація коли  замість реальної інформації передають оманливу, видаючи її за правду, тим самим, вводячи співрозмовника в оману[9, с.101] . Таке введення в оману завжди має певну мету, досягнення якої у певній ситуації без допомоги дезінформування партнера уявляється брехуну ускладненою або взагалі неможливою.

Сам процес формування брехні та її повідомлення іншій особі є складним психічним процесом. Брехня є результатом роботи мислення, уяви, мовлення й інших пізнавальних процесів особи, оскільки саме цим шляхом вона створює у своїй та чужій свідомості більш-менш виразний і більш-менш правдоподібний образ перекрученої їм реальності. Брехня є наслідком вольового акту (або власне вольовим актом), який виражається в прийнятті рішення про її використання всупереч усім внутрішнім перешкодам морального, інтелектуального й емоційного аспектів. При цьому процес подолання зазначених перешкод супроводжується, як правило, емоційними виявами, що надає можливість у деяких випадках використати цю непряму ознаку брехні для її діагностики[9].          

    Досить вагому увагу дослідження феномену брехні приділив радянський психолог О. Лурія, який став засновником   напрямку нейропсихології. Він вважав брехню особливим видом мислення, яке має свої специфічні закономірності, зосередивши увагу на аналізі мовленнєвих і моторних дій брехуна безпосередньо в емоціогенних умовах брехні. Брехня, як і будь-яке мислення, побудована за своїми принципами, має свої форми, свої варіанти, свої прийоми. Людина, яка бреше, застосовує завжди певні закони мислення, певні закони логіки [8]. Ученим були проведені ряд експериментів, що моделювали ситуацію допиту свідка за допомогою деяких технічних засобів — датчиків, які забезпечували одночасну реєстрацію мовленнєвих та моторних реакцій обстежуваного. Було виявлено низку особливостей функціонування мислення, мовлення, пам’яті у брехуна в процесі дезінформування. Зокрема, було встановлено, що, якщо брехня стосувалася значущих переживань обстежуваного, то відбувалися певні збої у реалізації його мовленнєвих і моторних реакцій: порушувалася їхня синхронність, з’являлися неадекватні відповіді. Частково це було наслідком пережитих обстежуваним емоцій у зв’язку з прагненням не допустити свого викриття. Однак, крім емоційного напруження тут позначався і двоїстий характер психічної діяльності обстежуваного-брехуна, який повинен був давати швидкі мовленнєві та моторні відповіді на всі слова-стимули, що пред’являлися йому, й одночасно з цим приховувати своє справжнє ставлення до найбільш значущих із них. Останнє ж було можливим лише при своєчасному придушенні обстежуваним своїх безпосередніх мовленнєвих та емоційних реакцій на кожний значущий стимул, а також при непомітній для експериментатора підміні їх вторинними, помилковими по суті реакціями. Ці  дії обстежуваного-брехуна і складали ніби другий план його психічної діяльності під час експерименту, який був відсутній у діяльності тих обстежуваних, яким не було потрібно що-небудь приховувати[9].

  Так, давання неправдивих показань свідком, які за своєю суттю є повідомленням брехні, та правдивих показань – правди, є психологічним процесом. Обидва явища є мисленнєвим процесом. Повідомлення брехні, на відміну від повідомлення правди є складнішою мисленнєвою діяльністю. Пов’язано це, по-перше, з тим що мисленнєва діяльність під час дачі правдивих показань спрямована лише на пригадування відомих відомостей, в той час як дачі неправдивих показань передує згадування відомих особі відомостей, після чого відбувається перекручування та створення викривленої картини дійсності в своїй свідомості. По-друге, після пригадування раніше сприйнятих відомостей особа, яка дає правдиві показання має їх просто відтворити та донести до свого співрозмовника, коли ж особа озвучує неправдиві показання її головним завданням є сформування бажаної викривленої картини дійсності в уяві співрозмовника. По-третє, надаючи правдиві показання особі не потрібно обирати між моральними переконаннями та необхідністю збрехати,  вона не перебуває у боротьбі із самою собою, в той час, як даючи неправдиві показання особа перебуває у конфліктній ситуації з собою, роблячи вольовий акт, спрямований на переборення перешкод у вигляді морального, інтелектуального та емоційного аспектів.

    Так, під час допиту свідка в залі судового засідання присутні ряд факторів. Можливість особи говорити правдиві та неправдиві показання, а, отже, завжди можлива наявність внутрішнього конфлікту особи щодо вибору характеру останніх. Присутність аудиторії – як пасивних глядачів, що не мають відношення до справи, так і тих, що були її учасниками. Такі обставини сприяють проявленню ефекту соціальної фасилітації та інгібіції під час допиту свідка  в залі судового засідання.

 Соціальна фасилітація (інгібіція) психологічне явище, що може проявитись під час здійснення такої процесуальної дії як допит свідка в залі судового засідання. Свій прояв воно може отримати як під час допиту першого свідка, коли в залі присутні лише  особи не причетні до справи та позивач і відповідач (потерпілий, обвинувачений), так і під час допиту наступних осіб, коли в залі залишаються сидіти вже допитані свідки. За таких обставин поява в допитуваного свідка соціальної фасилітації (інгібіції) може мати як позитивні, так і негативні наслідки.

   Як зазначалось вище, аудиторія може сприяти як покращенню діяльності індивіда, так і її погіршенню. Так, свідок під час допиту в залі судового засідання за наявності пасивних глядачів може як без жодних труднощів надавати показання, так і зазнавати ряду незручностей при виконанні такого виду діяльності.

   Ефект соціальної фасилітації (покращення діяльності за наявності поряд пасивних глядачіа) у свідка, що дає показання під час допиту в залі судового засідання, проявляється в тому, що особа без жодних проблем надає відомі їй відомості. Вона спокійно, без нервових пауз та затримок розповідає про відомі їй обставини справи, її жодним чином не напружує та не збиває з пантелику присутність інших осіб в залі судового засідання. Присутність пасивних глядачів покращує результативність діяльності особи лише в тому випадку якщо вона виконує добре знайому їй діяльність, результат якої є відомим. Тобто про прояв ефекту соціальної фасилітації, ми можемо говорити лише в тому випадку, коли свідок буде зосереджений на тому щоб просто донести до присутніх відомі йому  та важливі для встановлення істини у справі відомості. Така ситуація можлива за умови давання свідком правдивих показань, адже в такому випадку останньому необхідно лише пригадати ситуацію свідком якої він став та відтворити її. Свідок, котрий надає правдиві показання, знає до початку проведення допиту яким буде результат його діяльності та  може з упевненістю розраховувати на те, що під час проведення та наприкінці такої процесуальної дії він не зміниться.

Щодо надавання свідком в залі судового засідання неправдивих показань, то в такому випадку слід очікувати прояву протилежного соціальній фасилітації явища – соціальної інгібіції, тобто зниження результативності діяльності особи за умови наявності біля неї пасивних глядачів. Причиною чому є декілька факторів.

   По-перше, надавання неправдивих показань є складним психологічним процесом для свідка. Під час нього особа має перекрутити відомі їй відомості та обставини, свідком яких вона була, створити потрібну їй картину дійсності в своїй свідомості та відтворити її таким чином аби ця неправдива картина дійсності сформувалась у свідомості її слухача. При чому під час такої діяльності особа має перебороти не лише ряд вищезазначених інтелектуальних перешкод, а й моральних, коли вирішуючи свій внутрішній конфлікт між вибором говорити правду або брехню, вона обирає останнє.

   По-друге, кожен наступний раз давання неправдивих показань, зокрема у випадку поставлення свідку запитань, пов’язаний з виконанням раніше невідомої для особи діяльності. Порівнюючи надання правдивих показань з неправдивими: в умовах першої ситуації – особа добре знає, що їй потрібно говорити і тим, який буде результат такої розповіді, в умовах другої – особа постійно вимушена корегувати свою розповідь аби сформувати неправдиву картину дійсності, у зв’язку з чим кінцевий результат такої діяльності з самого початку передбачити на сто відсотків неможливо.

   Так, свідок надаючи неправдиві показання в залі судового засідання, коли поряд наявні пасивні глядачі, виконує свою діяльність вперше, адже збрехати декілька разів ідентично не можливо, та він не впевнений у результатах такої діяльності, адже точно не може їх передбачити. У зв’язку з чим, такий свідок  за наявності поряд аудиторії починає нервувати, йому важче підібрати під час розповіді слова, плутається послідовність перебігу подій, йому складніше сконцентруватись. Як наслідок, результат надавання показань є гіршим від очікуваного, пасивні глядачі стають перешкодою, яка ускладнює здійснення такої діяльності.

   Поряд з цим на те, який із двох явищ соціальної фасилітації чи інгібіції проявляться під час давання свідком показань в залі судового засідання впливають ряд факторів, які були зазначені Н. Коттллером у своїй науковій праці. Першим фактором є те, що будь-яка аудиторія сама по собі — досить сильний збудник, що впливає на прояв саме домінантних реакцій у стресовій ситуації, якою є допит. Так, якщо завдання або очікувана діяльність викликає у особи позитивну домінантну реакцію, то глядачі будуть лише сприяти виконанню завдань, якщо ж негативну – навпаки. Скоріше очікування надавання свідком правдивих показань викличе більш позитивні емоції, ніж давання неправдивих показань. Якщо свідок не має певних переживань виступів перед глядачами в силу особливостей свого характеру, то надавання правдивих показань є менш стресовим видом діяльності, аніж надавання неправдивих, коли особа має перебороти ряд інтелектуальних, вольових та моральних бар’єрів. У зв’язку з чим давання правдивих показань буде пов’язане з проявом явища соціальної фасилітації, а надавання неправдивих показань – соціальної інгібіції. Другим фактором є те, що особа здійснюючи певну діяльність боїться оцінювання з боку глядачів. Найбільш негативно аудиторія впливає на особу для якої остання є авторитетною і  її оцінка виконуваної діяльності є важливою для неї. Так,  під час допиту в залі судового засіданні вже раніше допитувані свідки залишаються сидіти до кінця розгляду справи. Така ситуація не здійснює досить вагомого впливу на свідка, котрий надає правдиві показання, за винятком випадків коли в силу особливостей її характеру присутній страх будь-якої оцінки її діяльності. За умови надавання неправдивих показань, особа може перебувати в тій ситуації, коли в залі судового засідання серед вже допитаних свідків або інших учасників справи перебуватиме особа, яка знає дійсну картину подій або ж, навпаки, змусила особу до дачі неправдивих показань. Такий стан речей, в першому випадку, ускладнюватиме дачу таких показань, адже особа знає що в залі присутній, той хто знає правду, тому впевненість з якою особа буде виконувати свою діяльність буде нижчою, а результат негативним. Проявиться явище соціальної інгібіції, за наявності авторитетної аудиторії діяльність особи буде погіршуватись. В другому випадку – свідок, якого змусив один із присутніх надавати неправдиві показання, буде будь-якими способами підтверджувати правдивість своїх показань. Здавалось, в даному випадку матиме місце явище соціальної фасилітації, адже діяльність особи покращиться у зв’язку з тим, що вона намагатиметься більш впевнено та активно відстоювати свою позицію, остерігаючись негативної реакції з боку особи-примушувача. Проте така поведінка може наштовхнути на думку, щодо сумнівів про правдивість таких показань. Третій фактор, особа за наявності поряд пасивних глядачів, оцінки з боку яких він остерігається, буде відволікатись від виконання своєї діяльності. Так, свідок, що надає правдиві показання не остерігається оцінки з боку аудиторії присутньої в залі суду, а, отже, не відволікається на спостереження за реакцією з боку глядачів, тому сконцентрований на даванні показань. В такому випадку має місце явище соціальної фасилітації. Проте, коли свідок надає неправдиві показання та остерігається оцінки з боку аудиторіїї, він відволікається на спостереження за реакцією глядачів, припиняючи концентруватись на своїй діяльності. В такому випадку пасивні глядачі негативно впливають на діяльність особи, давати неправдиві показання стає свідкові складніше, проявляється явище соціальної інгібіції.

   Отже, явище соціальної фасилітації, а саме покращення діяльності особи за наявності поряд пасивних глядачів, проявляється за умови надавання свідком правдивих показань, адже він виконує знайому йому діяльність, результат якої відомий, він не остерігається оцінки з боку присутніх, а тим самим не відволікається від своєї діяльності аби спостерігати за їх реакцією. Явище соціальної інгібіції, проявляється за умови надання свідком в залі суду неправдивих показань, коли він не впевнений у діяльності, яку виконує, а аудиторія для нього є авторитетною та відволікаючою від своєї діяльності.

Допит свідка в залі суду є складним процесом спілкування між особами, які беруть у ньому участь. Такими особами, залежно від виду судочинства, можуть бути головуючий суддя, прокурор, обвинувачений, потерпілий та інші. Ускладнений цей вид допиту тим, що спілкування відбувається гласно та відкрито, за наявності поряд пасивних глядачів. Аудиторія здійснює досить сильний вплив на свідка, котрий дає показання. Такий вплив може виступати як істотним ресурсом здатним обумовити досягнення поставлених цілей допиту, так і серйозною перешкодою, що не дозволить їх досягти. Саме тому важливим є врахування явища соціальної фасилітації, інгібіції під час проведення допиту свідка в залі судового засідання.

      Найкраще глядачі впливають на того свідка, котрий надає правдиві показання.  За такої ситуації явище соціальної фасилітації, яке проявляється в таких умовах, не завдає жодних перешкод у досягненні цілей допиту в залі судового засідання. Єдиною проблемою за таких умов можуть стати особливості характеру особи, що надає показання. Однією із таких психологічних особливостей може бути тривожність свідка — схильність особистості до переживань, боязливості, невпевненості, очікування неприємностей. Вона може виступати бар´єром у спілкуванні, перешкоджати ефективному спілкуванню[15]. Одним із шляхів подолання такого почуття є здійснення адаптації особи до середовища, шляхом проведення бесіди на відсторонені теми, під час якої остання розуміє відсутність небезпек для неї. У зв’язку з чіткою регламентацією процесуальним законодавством порядку проведення допиту та обмеженням  можливих варіантів поведінки судді під час останнього, в такій ситуації можуть виникнути певні складнощі. Якщо в цивільному або ж адміністративному судочинстві свідку надається можливість самостійно розповісти про факти, що йому відомі, та таким чином звикнути та адаптуватись до обстановки допиту, то в кримінальному судочинстві такої можливості немає. Єдиним, варіантом, що дасть можливість  нівелювати почуття тривоги та тим самим уникнути прояву явища соціальної інгібіції, дещо розтягти в часі вступну частину допиту, де головуючий встановлює відомості про  особу допитуваного, з’ясовує його стосунки з обвинуваченим і потерпілим, з’ясовує чи отримав свідок пам’ятку про права та обов’язки свідка, чи зрозумілі вони йому, чи не відмовляється він від давання показань. Тим самим особа, дещо відволікаючись від основної своєї діяльності, спрямованої на дачу показань, необхідних для вирішення справи, зможе хоча б частково подолати свої переживання. За таких умов аудиторія втратить свій негативний вплив на особу та прояв явища соціальної фасилітації сприятиме проведенню такого виду допиту.

   Найгіршого впливу під час допиту в залі судового засідання з боку глядачів зазнають свідки, що надають неправдиві показання. Адже в такій ситуації має місце явище соціальної інгібіції. Для свідка, який здійснює складну для себе діяльність та/або остерігається оцінки з боку інших осіб, зокрема у випадку примушення до такої діяльності, дача неправдивих показань може зазнати поразки. Так, для досягнення поставлених цілей допиту в залі суду прояв інгібіції має позитивне значення, адже звернення уваги на це явище сприятиме виявленню дачі неправдивих показань. Здійснити це можливо декількома шляхами. Коли особа надає неправдиві показання, вона виконує раніше достовірно невідому та досить складну для неї діяльність, у зв’язку з чим більш вірогідними стає поява помилок та плутанин у наданих відомостях. У всіх видах судочинства особи, які беруть участь у справі та головуючий, суддя має право поставлення додаткових запитань, що можуть мати характер уточнюючих. Тим самим визначити правдивість показань особи.

   Наступна ситуація матиме місце під час здійснення цивільного та адміністративного судочинства, де залишення свідка до кінця судового розгляду є вимогою законодавства. В межах кримінального судочинства можлива лише, якщо вже допитаний свідок залишився в залі суду на вимогу суду. Прояв соціальної інгібіції можливий у свідка при дачі неправдивих показань, коли в залі судового засідання присутня особа, яка знає дійсну картину справи і її оцінка діяльності свідка має для нього важливе значення. В такій ситуації, в межах цивільного та адміністративного судочинства, перебування допитаних свідків до кінця розгляду справи вже сприятиме прояву явища інгібіції. Завданням судді є лише зауважити такий стан речей і скористатися правом поставлення додаткових запитань. За таких умов, свідок, вже маючи сумніви щодо необхідності дачі неправдивих показань, зауваживши, що ще одна  авторитетна в такій ситуації особа  засумнівалась в правдивості його показань, змінить свої показання. Якщо ж свідок боїться оцінки своєї діяльності з боку особи, яка примусила давати його неправдиві показання, то в такій ситуації проявиться явище соціальної фасилітації, свідок з більшою силою почне доводити «правдивість своїх показань».

   З огляду на вищезазначене, прояв соціальної фасилітації або інгібіції може як сприяти досягненню цілей допиту в залі  судового засідання, так і стати цьому перешкодою. Прояв одного з цих явищ може допомогти суду під час допиту свідка встановити характер показань,  що ним надаються. Зокрема спокійна розповідь свідка або ж, навпаки,  занадто емоційна, може свідчити про явище фасилітації, коли пасивні глядачі позитивно впливають на діяльність свідка. В першому випадку дача правдивих показань, порівняно з другим є більш вірогідною. Якщо ж свідок під час своєї розповіді затинається, робить часті паузи або взагалі втрачає суть своєї розповіді, мова може йти про прояв явища соціальної інгібіції. За такої ситуації суд, звернувши увагу на це, може піддати сумніву правдивість наданих показань та застосувати відповідні заходи з метою з’ясування своєї здогадки.

Література

1.Господарсько процесуальний кодекс України[Електронний ресурс]: Закон, Кодекс від 06.11.1991 № 1798-XII ( Редакція станом на 03.08.2017). – Режим доступу: https://www.google.com.ua/url?sa=t&source=web&rct=j&url=http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1798-12&ved=0ahUKEwj1ltLHwtHXAhWBuhoKHamaDP0QFggkMAA&usg=AOvVaw086iBtFvhpA4veIiCSeixX

2.Цивільно процесуальний кодекс України[Електронний ресурс]: Кодекс, Закон від 18.03.2004 № 1618-IV ( Редакція станом на 03.08.2017). – Режим доступу: https://www.google.com.ua/url?sa=t&source=web&rct=j&url=http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15&ved=0ahUKEwisqPOsw9HXAhWM0RoKHWm8BdoQFggkMAA&usg=AOvVaw3wu18VHTtvS1V9VHmSDXpR

3.Кодекс адміністративного судочинства України[Електронний ресурс]: Кодекс, Закон від 06.07.2005 № 2747-IV ( Редакція станом на 03.08.2017). – Режим доступу: https://www.google.com.ua/url?sa=t&source=web&rct=j&url=http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15&ved=0ahUKEwiag8-lw9HXAhUBfRoKHRpxBcgQFggkMAA&usg=AOvVaw2zxZH2gceLgPj3PsjfRScd

4.Кримінально процесуальний кодекс України[Електронний ресурс]: Закон, Кодекс від 13.04.2012 № 4651-VI ( Редакція станом на 03.08.2017). – Режим доступу: https://www.google.com.ua/url?sa=t&source=web&rct=j&url=http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17&ved=0ahUKEwjAnc3RzdDXAhVRIlAKHU_gCdgQFggkMAA&usg=AOvVaw1uQKtYH7zDpwW3PDaYptr2

5.Кайдалова Л. Г., Пляка Л. В. К 1 Психологія спілкування : навчальний посібник. – Х. : НФаУ, 2011. – 132 с.

6.Коновалова В. О., Шепітько В.Ю. К 64 Юридична психологія: Підручник. — 2ге вид., перероб. І доп. – Х.: Право, 2008. — 240с.

7.Копец Л. В. Классические эксперименты в психологии [Електронний ресурс] — К., 2010. – Режим доступу:  http://psyfactor.org/lib/experiment_triplett.htm

8.Лурия А. Р. Психология в определении следов преступления / А. Р. Лурия // Научное слово. – 1928. — № 3. – С. 14 – 19.

9.Мартинова Т. О., Руль Ю. В. Сучасні погляди на брехню і правду у науковій літературі[Електронний ресурс]. — Режим доступу:   http://medpsyhology.pp.ua/brehnia-pravda

10.Майерс Д. Соціальна психологія: СПб.: Прайм-Еврознак, 2002. — 512 с.

11.Майорчак Н.М. Психологічні аспекти категорії брехні у роботах українських та зарубіжних учених УДК 159.9-177.3: Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – Вип.1. — 2013р.

12.Москаленко В. В. Соціальна психологія [Електронний ресурс]  — Навчальний посібник. – Режим доступу: http://uchebniks.net/book/213-socialna-psixologiya-navchalnij-posibnik-moskalenko-vv/8-glava-3-socialna-psixologiya-yak-nauka-istorichnij-aspekt.html

13.Павлова О. В. Спотворення інформації в міжособовій взаємодії в контексті загальнолюдських цінностей Збірник наукових праць КПНУ імені Івана Огієнка, Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України УДК 159.9:316.45. – с.548

14.Поварнин С. И. Исскуство спора [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://evolkov.net/

15.Шевченко В., Мольченко Д. Психологічні особливості впливу ситуативної тривожності на ефективність публічного виступу УДК 159.92 Науковий вісник МНУ Імені В. О. Сухомлинського: ПСИХОЛОГІЧНІ НАУКИ. —  № 1 (16). —  2016р.

16.McLeod S. A. Social facilitation  [Електронний ресурс] – 2011. – Режим доступу: www.simplypsychology.org/Social-Facilitation.html

17.Murray H. Four theories of truth: learning from the philosophies of men[Електронний ресурс] Режим доступу: https://www.google.com.ua/url?sa=t&source=web&rct=j&url=https://www.byui.edu/Documents/instructional_development/Perspective/V1n2PDF/v1n2_Hunt.pdf&ved=0ahUKEwiwxvmi2MfXAhVaGsAKHbHTAzU4ChAWCCUwAQ&usg=AOvVaw3i4GoVxiBKHeDlkSjLnSQO

18.Zajonc R. B. Social facilitation Science: New Series, Vol. 149 No.3681 – 1965.-pp..269-274

 

 

 

Недюха Микола Петрович,

доктор філософських наук, доктор юридичних наук, професор,

Заслужений діяч науки і техніки України

 

© Правова  ідеологія як засіб систематизації законодавства

За умов демократичного розвитку України важливого значення набуває  дотримання законності і порядку, прийняття виважених, поміркованих законодавчих актів, як у стратегічному, ціле орієнтуючому та ціледосягальному  сенсі, так і в тактичному — реалізації схвалених законів, нормативно-правових актів. Споріднює зазначені види  діяльності, узгоджує їх, а по можливості й гармонізує   право, його норми,  а відтак і сприяє систематизації законодавства правова ідеологія як одна із фундаментальних підвалин буття суспільства, держави, країни, її громадян. Будучи за своєю сутністю і соціальними функціями складним явищем, що має як загальнолюдські, так і соціально- й національно специфічні витоки, правова ідеологія не тільки слугує засобом унормування соціальної системи, соціального простору, поведінки людини, а й  характеризує усталені морально-етичні,  правові засади функціонування  суспільства, особливості  індивідуально значущого, групового чи корпоративного сприйняття права, готовності керуватися  його нормами в процесі життєдіяльності.

Не менш актуальним завданням дослідження уявляється і намагання з’ясувати ступінь впливу правової ідеології на формування системного правового поля країни, функціонування суспільства як соціальної системи, громадянського суспільства як її (системи) складової,  її дійсного стану.

Показово, що саме на цій проблематиці наголосила нещодавна науково-практична конференція “Соціально-правові реформи в незалежній Україні: досягнення, проблеми, перспективи” за участю фахівців низки інститутів НАН України та Інституту законодавства Верховної Ради України, яка була присвячена Дню незалежності України.

Йшлося, зокрема, про необхідність:

— розробки проблематики правової ідеології як засобу нормативно-правового регулювання стратегічно орієнтованих і тактично здійснюваних заходів щодо утвердження та розвитку української державності, зміцнення її міжнародного авторитету, політико-правового позиціонування в європейському та світовому просторі;

— формування вітчизняного законодавчого поля як цілісної, несуперечливої системи права, структурно-функціональної єдності його елементів, їх спрямованості на утвердження України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави;

— забезпечення ефективності законодавства, його підпорядкування завданням формування в Україні правової держави і громадянського суспільства, самодостатньої особистості, утвердження прав і свобод людини та громадянина;

— адекватних політико-правових відповідей на виклики, ризики і небезпеки сьогодення тощо[1].

Спонукають до наукового пошуку, окрім чисто академічного інтересу, і виклики сьогодення, ризики і небезпеки, що пов’язуються, передусім, з нормативно-правовою практикою функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування, соціонормативним станом українського суспільства, правовою поведінкою громадян країни. Відсутність єдиних підходів до аналізу механізму формування, функціонування та реалізації правової ідеології, а то й відверте нехтування нею, виходячи з поширеного в  українському суспільстві твердження про ідеологію як “хибну свідомість”, має своїм наслідком ігнорування усталених традицій нормопроектування, законотворчості та законодавчої діяльності, спроби некритичного перенесення законотворчих проектів західноєвропейського правового поля на вітчизняні терени, намагання соціальні     проблеми модернізаційного розвитку розв’язувати      шляхом адміністрування, нехтуючи при цьому  законними інтересами громадян країни.  Відтак  нерозвиненість правової ідеології не може не позначатися негативним чином на функціонування суспільства, його окремих сфер, передусім, правової, життєдіяльності громадян, призводячи до правопорушень, спроб ігнорування права тощо. Звідси є очевидним той факт, що правова ідеологія постає важливим чинником формування громадянського суспільства,  правової соціалізації  індивіда, утверджує й розвиває  вітчизняні  традиції правотворчої, законодавчої і правореалізуючої  діяльності і, відповідно, протистоїть будь-яким не правовим спробам регулювання соціальних відносин. Принаймні, правова ідеологія спрямована на формування системного законодавчого поля країни, спроможна запропонувати адекватні відповіді щодо чинної суперечливої ситуації в країні, де ми маємо правову політику за відсутності  правової ідеології.

Остання, обґрунтована відповідно до положень класичної, некласичної та постнекласичної інтелектуальних традицій,   дозволяє забезпечити цілісність процесу продукування, виробництва та застосування закону відповідно до особливостей вітчизняного правового поля, його системного виміру, чим сприяє подоланню некритичного  відношення до західних зразків законотворчості, окремих норм законів і, відповідно,  настроює громадську думку на поважне відношення до законів, права в цілому тощо.  Звідси доречно стверджувати, що правова ідеологія працює на утвердження єдності  сутності й духу закону, його розуміння як нерозривності процесу, технологій і процедур його розробки як правового документа, як елементу правового поля країни, що має утверджувати  його цілісність, системність і, відповідно, долати його конфліктність шляхом узгодження  суперечностей, своєчасним і доцільним внесенням змін до чинного законодавства країни. І в цьому сенсі правова ідеологія може бути розглянута як   результат  цього процесу, цієї взаємодії, своєрідного системного синтезу з тим, щоб на наступному етапі свого розвитку послугувати засобом правового внормування соціальної дії та взаємодії суб’єктів соціуму.

В Україні досі не склалася усталена система розвитку законодавства, яка передбачає, відповідно до західноєвропейського досвіду,  такі основні складові: а) концептуальне обґрунтування проблеми, яка є предметом законодавчого регулювання; б) законодавче забезпечення її концептуального бачення; в) розробка конкретних законопроектів.

У нашій державі складові зазначеної системи реалізуються з точністю до навпаки: спочатку розробляються законопроекти, які, у разі схвалення Верховною Радою України, стають законами і, виходячи з практики чинного законодавчого поля, пропонуються правові концептуальні обгрунтування.

Зазначена обставина свідчить про ту обставину, що теоретико-методологічний потенціал правової ідеології як сукупності ідей, поглядів, теорій, що дозволяє з’ясувати можливості права як засобу регулювання соціальних відносин, оцінки нинішнього стану правової дійсності та шляхів її розвитку. Звідси право підпорядковується поточним завданням соціального розвитку, перетворюється в тактичне знаряддя дії, втрачає цілеорієнтуючий, стратегічний потенціал, що його перетворює в засіб локального  “розв’язання” проблем з неминучою  втратою при цьому перспективи правового бачення розвитку суспільства.

З’ясування потенціалу правової ідеології як засобу систематизації законодавства передбачає, окрім вищезазначеного, дослідження можливостей соціально-правового позиціонування та конструювання вітчизняного простору відповідно до норм права, етичних засад  життєдіяльності соціуму,  стану прав і свобод людини і громадянина тощо. Модернізаційний стан українського суспільства, стратегія реформування вимагає динамічного правового регулювання суспільних відносин за допомогою науково обгрунтованих  правових норм, що відповідають об’єктивним потребам громадянського суспільства, яке формується в Україні. За цих умов особливі сподівання покладаються на законотворчість, призначенням якої є  системне забезпечення правового поля країни засобами пізнання та оцінки правових потреб суспільства і держави, цілеспрямованої діяльності компетентних органів по підготовці, обговоренню і прийняттю законів та їх оприлюдненню[2].

Соціальне позиціонування права, правотворчість як процес, становлення  громадянського суспільства і правової держави неможливі поза чітко визначеними ціннісними орієнтирами, розумінням суспільства як соцієтальної системи в єдності її базових функцій – ціледосягальної (цілеорієнтуючої), адаптивної, інтегративної та відтворення структури. Це пояснюється тим, що право спроможне виконувати покладену на нього місію лише за умови знання об’єкта впливу, законів його функціонування та розвитку, його реальних і потенційних потреб, ресурсів розвитку тощо.

Зазначене означає, що норма права має розглядатись не тільки в її традиційному сенсі – як засіб регулювання суспільних відносин, а й як можливість конструювання суспільної реальності. При цьому особливого значення набуває позиціонування суб’єкта діяльності. Адже в процесі такої діяльності відбувається з’ясування соціотворчих можливостей правової норми в плані визначення її конструктивних складових, тобто таких, що працюють на майбутнє соціуму,  та деструктивних, інерційних елементів. Саме тому закони виконують не лише регулятивні функції, без яких  саме існування сучасної цивілізації є проблематичним, а й “працюють” на вдосконалення суспільних відносин, що історично склались.

Відповідно, суттєвого значення набувають можливості та здатність суб’єкта правової діяльності до конструювання соціального простору з урахуванням типу ментальності народу, його ціннісних та соціокультурних орієнтацій, звичаїв і традицій тощо.

Правова ідеологія викликається до життя також потребами сучасного розвитку, в основі якого – ціннісно-світоглядне відображення та  впорядкування, формування системи правових ідеалів і норм, законність і правопорядок,  соціальна справедливість  усунення суперечностей в процесі державотворення, формування правової держави і громадянського суспільства. В цьому сенсі правова ідеологія цілком слушно може бути розглянута як різновид  соціальної ідеології, що є сукупністю “взаємопов’язаних ідей, уявлень та переконань, призначених об’єднувати людей заради спільного життя та спільних дій” [3].

Правова ідеологія, окрім того, що вона формує перспективні бачення процесу внормування соціального розвитку, не може не відчувати зворотнього впливу суспільства, його окремих сфер, положення людини в системі правовідносин. Зазначена особливість спроможна породжувати такі соціальні стани правової ідеології, коли її зовнішня форма існування і внутрішній зміст не тільки не співпадають, а й суперечать одне іншому. В недалекому минулому мав місце, як відомо, відрив юридичної теорії від соціальної дійсності, що мало своїм наслідком її міфологізацію.

Завдання правового забезпечення функціонування держави  як соціотворчої структури визначаються ефективніс­тю її економічної та владно-розпорядницької діяльності, демократичністю політичного режиму, престижністю (сприйнятливістю) рішень і дій серед основної маси населення, здатністю до соціальної мобі­лізації та справедливої винагороди. Відповідно, правова ідеологія, виходячи із світового досвіду, має позиціонувати державу як сукупність певних визначальних чинників, передусім національних інтересів, соціального розвитку, демократії, соціальної мобільності та справедливої винагороди.

За наявності всіх зазначених п’яти чинників маємо фактично ідеальний збіг обставин, який рідко зустрічається у реальній практиці життєдіяльності держав. Відсутність однієї чи декількох  ознак неминуче позначається на правовому забезпеченні політичної дії та взаємодії основних суб’єктів держави, країна опиняється перед ризиками соціальної дезорганізації, кризи, соціального  колапсу чи навіть громадянської  війни.

Прийнято вважати, що залученість держави  до соціотворчого процесу передбачає такі   можливі форми співпраці: повна або відносна неучасть, активна співучасть, автори­тарно-державна організація  процесу соціальних змін.

У першому випадку держава лише гарантує стабільність економічного, політичного і культур­ного життя. Розвиток же відбувається шляхом стихійної адаптації соціокультурних елементів до змін, що відбуваються.

Другий варіант передбачає керований розвиток.

У третьому випадку держа­ва бере під жорсткий контроль весь процес розвитку: організацію економічного життя, пов’язані з ним соціальні нагромадження і вилучення, а також продуктивне інвес­тування (формування ресурсів розвитку), визначає спосіб подання і розв’язання соціокласових суперечностей і конфліктів. Така держава одноосібно є носієм культурно-ціннісних орієнтацій розвитку, забезпечує гро­мадянський консенсус (як правило, примусовий), со­ціальну мобілі­зацію (на основі офіційно визнаної ідеології), контролює соціальну стратифікацію, в більшості випадків — за критеріями полі­тико-ідеологічної благонадійності.  Ціннісними орієнтаціями  процесу соціальних змін постають, як правило,  ідеологічний соціо­кратизм, інтегративний націоналізм чи релігійний фундаменталізм [4].

Значущість держави як одного із соціотворчих суб’єктів розвитку, що діє в одному ряду з суспільством, його інститутами — наукою, освітою, сім’єю, церквою тощо, стає очевидною, якщо виходити із визначальних критеріїв функціонування цивілізованих країн світу, їхньої здатності до  позиціонування та конструювання соціального простору, а саме: а)спроможності до втілення національних інтересів; б)мобілізації; в) соціальних змін; г) демократії та д) винагороди. Саме зазначені ознаки, їх поєднання та особливості реалізації утворюють різні типи європейських правових ідеологій.

1. Концепція національної безпеки України до пріоритетних національних інтересів  відносить: формування громадянського суспільства, досягнення національної злагоди, політичної  та соціальної стабільності, створення самодостатньої соціально орієнтованої ринкової економіки, розвиток української нації, зміцнення генофонду українського народу, його фізичного та морального здоров’я, інтелектуального  потенціалу, розвиток етнічної культури, мовної та релігійної самобутності  всіх  національних меншин, що складають український народ, встановлення рівноправних і взаємовигідних відносин з усіма країнами, інтеграція в європейську та світову співдружність.

 Ядро національних інтересів складає національна безпека як колективна здатність протидіяти очікуваним ризикам.

2.Мобілізація – владно-примусова та ідейно-психологічна організація колективної волі до істори­чної творчості; перетворення сукупності соціальних спільнот в об’єднаного історичного суб’єкта, діючого за єдиним пла­ном або відповідно до виявленої волі.

3.Соціальні зміни  – прагнення забезпечити розвиток з бо­ку моно­польного володаря влади, а також посилення соціотворчих інтен­цій з боку інших спільнот.

4. Демократія – усталена форма контролю політичної влади грома­дянським суспільством, його структурами, орга­нізаціями, інститутами та окремими персоналіями. Реалізація основних прав людини та достатнє представництво інтересів основних соціальних груп в органах державної влади.

5. Винагорода – задоволення основних суспільних потреб, що відповідають усталеним стандартам рівня й якості життя.

За умов позитивного значення більшості індикаторів маємо, як уже зазначалось, ідеальну державу, здатну здійснити керований розвиток. Проте  держави, яка б  поєднувала органічно всі п’ять вище­названих ознак, не може  існувати: кожна з них характеризується певним функціональним дефіци­том, відсутністю однієї чи декількох ознак, що, власне, й обумовлює необхідність такого соціального феномену, яким є правова ідеологія.

Так, скажімо, за сприятливих умов для розвитку, демократії і винагороди, однак відсутньої мобілізації, коли держава не спроможна здійснити  цілеспрямоване ідейно-психологічне залучення громадян до пер­спективної соціальної ідеології, вона змушена послуговуватись деякими загальнолюдськими цінностями: прогрес, процвітання, спра­ведливість, порядок тощо. У результаті маємо ліберально-прогресистський тип правової ідеології, який, утвердившись у США, забезпечує процес соціальних змін  шляхом саморегулятивної адаптації соціокультурних елементів до економічної системи країни.

Ще один тип правової ідеології – консервативний, що притаманний сучасній Великобританії, —  обумовлюється наявними демократією, винагородою та со­ціальною мобілізацією, проте відсутністю соціальних змін. Демократ­ія при цьому є досить повною, винагорода – еквівале­нтною, задоволення основних потреб породжує дух замиреності і грома­дянської злагоди. Однак соціальна мобілізація на­буває ознак лише прихильної співучасті, а не активної, динамічної співпраці. Тому роль держави в житті суспільства дещо послаблена – вона є га­рантом правових свобод, соці­ального порядку, а  не  організа­тором руху щодо забезпечення обраної історичної перспективи. Зазначену ініціативу значною мірою перебирає на себе суспільство, його репрезентанти – політичні партії, громадські організації, соціальні інститути, громадяни країни.

Для тоталітарних типів правової ідеології характерна наявність  винагороди, соціальної мобілізації і розви­тку, однак їхнім слабким  місцем є демократія. Вина­города здійснюється адміністративними засобами, соціальна мобілізація — шляхом примусового ідеологічного маніпулювання, тоді як  економічний розвиток зведено лише до нагро­мадження сус­пільних багатств у формі державної і колективної власності.

Модернізаційний тип правової ідеології будується за ознаками наявності мобілізації, економічного прогресу та демократії, однак відсутності  адекватної винагороди, яка винесена за межі поточної історичної ситуації —  у віддалену перспек­тиву, або ж винагорода перетворюється в уявне задоволення шляхом ку­льтивування почуття патріотизму, національної величі тощо. Такий різновид правової ідеології є характерним для національ­ної або соціа­льної демократії початкової фази модернізаційного розвитку і може характеризувати, скажімо, сучасну Польщу, прибалтійські країни.

Можливі також історичні типи правової європейської ідеології, що побудовані за двома чи більше відсутніми ознаками. Так, за умов наявних мобілізації та винагороди, відсутності еконо­мічного розвитку та демократії формуються автократичні її різновиди.  Зосередженість на ідеологічній та психологі­чній мобілізації характеризує демаго­гічний автократичний політичний режим. Якщо ж наголо­шується на винагороді, тоді маємо розподільчу сис­тему влади  з контрольованими адміністра­тивними важелями економічного стимулювання і, відповідно, отримуємо конс’юмеристський тип правової ідеології. За умов її утвердження панівний клас або політичні еліти виступають суб’єктами розкішного споживання, що сві­дчить про їхню певну соціокультурну де­градацію. Якщо ж їм протистоїть протестуючий клас чи нація, то ситуація спроможна змінюватись у бік посилення напруги аж до можливих акцій протесту, насильницьких  дій. Якщо ж пригноблений клас чи етнос не досить організовані, то таке суспільство при­речене на довгі роки  соціальної невизначеності, кризи, а то й деградації, упадку.

Cучасну ситуацію в Україні відбивають такі ознаки як наявність  демократії та мобілізації, дефіциту  соціальних реформ і винагороди. На такій основі стверджується політичний режим з дефіцитом соціальної інтеграції. Залежно від умов, це може бути модернізаційний тип правової ідеології із загрозами стагнації або демагогічного переродження  демократії, очевидною  кризою соціальної інтеграції, відсутньою громадянською злагодою, слабкою економікою і не­задовільною винагородою. В такому  суспільстві проблемою є вибір історичної перспективи, ціннісна злагода й активна соціальна мобілізація. Така ситуація  може свідчити про кризу за­конності. Держава спроможна набувати різних форм: національно-народної, демагогічної або розподільчої автократії. У першому випадку увага акцентується на примусовому продуктивізмі, у другому – на ідеологічній мобілізації, в третьому – на їх певній комбінації. Винагорода  здійсню­ється штучним або корумпованим чином. Розвиток  ґрунтується не на реальній співпраці суб’єктів  державотворчого процесу, а на їхніх взаєминах з владою, постає як налагоджений “демократичний” контроль за розподілом.

Звичайно, можливі й інші типи правової ідеології, що побудовані за тими чи іншими ознаками та їх комбінаціями, однак очевидно, що правова ідеологія як складова загальної ідеології не тільки виробляє певне розуміння соціальної дійсності, перспектив її розвитку, а й сприяє утвердженню певного громадського порядку, пропонує цінності, ідеали, норми права, які узасадничують Україну як країну, перспективи її розвитку.

Таким чином, зазначені ознаки дозволяють не тільки визначити “міру” втручання держави в життєдіяльність суспільства, а й сприяють підвищенню ролі права та правової ідеології, визнають її соціальну й ідеологічну цінність,  формують демократичні політичні режими.

Правова ідеологія спроможна посприяти законодавчому забезпеченню шляхів становлення України як країни, правової держави і громадянського суспільства,  суттєво посилити вітчизняну правову систему, складовою якої вона є разом із законодавством і юридичною практикою[5] Будучи уособленням права, правова ідеологія як сукупність пов’язаних між собою переконань, настанов, правових поглядів і норм осмислює соціальну реальність під кутом зору його нинішнього і уявного (ідеального, ціледосяжного) станів, шляхів їх досягнення, відповідно до якого формує правосвідомість суспільства, окремої особистості, сприяє утвердженню певного правового порядку, правовідносин, впливає на всі сторони соціального життя – економіку, політику, культуру, мораль, характер та особливості функціонування політичного режиму тощо. Чим вищого розвитку набуває суспільство, тим більшого значення надається правовій ідеології як формі унормування та закріплення принципів демократії, прав і свобод людини, рівності та справедливості. Зазначена закономірність знаходить своє втілення змістовне втілення у функціях, що покладаються на неї: а)аксіологічній; б)мобілізуючій; в) інтегративній; г) прогностичній; д) цілеорієнтовній, чи ціледосяжній, що характеризує її здатність до безпосереднього та опосередкованого (через ідеали) впливу на соціальну дійсність. Відповідно, правова ідеологія може бути визначена як сукупність правових ідей, теорій, поглядів і норм, які в концептуальному вимірі відображають, оцінюють та  цілеорієнтують процес соціальних змін України як країни, держави і суспільства.

Зазначене дозволяє стверджувати про нетотожність правової ідеології як моністичної, обумовленої нормою права,  політичній ідеології як плюралістичної за своєю сутністю. А, відтак, констатувати її пріоритетність щодо інших типів європейської ідеології (лібералізму, консерватизму, соціал-демократії, націоналізму тощо), її ключове значення стосовно інтенцій України як суб’єкта світової історії.

Формування правової ідеології, утвердження її соціального статусу як складової політичного життя викликається завданнями процесу соціальних змін в Україні, передусім, необхідністю здійснення правової реформи,  забезпеченні стабілізуючого регулятивно-управлінського  впливу держави на життєдіяльність соціуму, його окремих сфер, поведінку людини. А це означає, що правова ідеологія має знаходити втілення в правових засадах,  принципах функціонування держави і суспільства, нормах чинного законодавства, слугувати легітимним засобом процесу систематизації законодавства.

Наукову відповідь на запитання “Якою бути правовій ідеології в Україні?” —  по-європейськи цивілізованою чи пострадянською, самодостатньою чи залежною від волі інших країн можна отримати шляхом здійснення певної методологічної процедури — вивчення процесу взаємодії  загальнолюдського (планетарного), континентального (регіонального) та  національного.  Вихідною клітинкою, як уявляється, є національне як засіб позиціонування та формування адекватного соціального простору, а не дещо таке, що інколи стверджується, як зверхність однієї нації над іншою, прагнення до набуття інтелектуальних, моральних чи фізичних переваг тощо.

Значення національного як  інструментарію дослідження полягає в тому, що  дозволяє осягнути:

а) процес становлення та розвитку українського етносу, народу, нації, держави, країни і суспільства,  рефлексивно осягнути спадщину, сьогодення та бачення перспективи майбутнього (осьовий принцип);

б) здійснити горизонтальну ідентифікацію з наявною спільнотою, народом, потенціалом формування громадянського суспільства та правової держави (системотворчий принцип).

 Адекватні відповіді на виклики, ризики і небезпеки сьогодення, принаймні ті, що пов’язуються з розробкою проблем правової ідеології,  можна знайти лише на засадах врахування специфіки національного, його відповідної ідентифікації в єдності його трьох складових – соціальної істини, соціального позиціонування та конструювання України як країни, держави і суспільства.

Засобом уникнення декларативності правової ідеології, можливих спроб надання їй державного статусу тощо можна розглядати:

а) забезпечення  нормативного характеру її формування, функціонування та розвитку;

б)утвердження її як соціально-правового феномену, що пов’язується з відображенням нею світоглядних, морально-етичних і правових установок суспільства, менталітету народу, його звичаїв, традицій тощо;

в)її доступність щодо загальноприйнятих демократичних процедур – публічного обговорення, критики, внесення пропозицій і доповнень тощо;

в)підпорядкованість завданням утвердження України як країни, держави і суспільства;

г)її спроможність, нормативно-правовий та морально-етичний потенціал щодо  позиціонування та конструювання вітчизняного соціально-правового простору, формування правового порядку, забезпечення єдності прав і обов’язків, повноважень і відповідальності.

 Відповідно, є підстави стверджувати, що парламент спроможний постати стратегічним законодавчим органом, сформувати законодавче поле  відповідно до цілей розвитку країни лише за умов  відповідності права потребам розвитку суспільства, законів — правовідносинам, що склались у країні, контролю громадянських організацій, політичних інститутів, суспільства в цілому за діяльністю держави, її органів. Так само як і долати колізії як законотворчого, так і законодавчого процесу. Ці засади, як і доленосні перспективи, засоби їх досягнення багато в чому  визначаються сутністю та завданнями функціонування правової ідеології, її спроможністю забезпечити системність законодавчого поля країни.

[1] Див.: Соціально-правові реформи // Голос України. — 2009. — № 157. – 22 серпня. – С.2

 [2]  Законотворча діяльність: Словник термінів і понять / За ред. акад.. НАН України В.М.Литвина. – К.: Парламентське вид-во, 2004. – С.136. Прогалини в праві, як відомо,   так само  шкідливі, як і надмірність законодавства, його зарегульованість. Див. також:  Богачова О.В., Зайчук О.В., Копиленко О.Л. Законотворчий процес в Україні / За ред. В.О.Зайчука.  – К.: Реферат, 2006. – С.13 – 24; Казимирчук В.П. О стратегии развития советского законодательства //Советское государство и право. — 1987. — №9. — С.24-29;  Кудрявцев В.Н., Лукашева Е.А. Государство, право, человек //Коммунист. — 1986. — № 9. — С. 97 та ін.

[3] Лісовий В. Ідеологія // Філософський енциклопедичний словник / Редкол. В.І.Шинкарук (голова редкол. та  ін.) – К.: Ін-т філософії ім. Г.С.Сковороди НАНУ, 2002. – С.235. Значний потенціал єднання  мають, як відомо,  норми поведінки як певні світорозуміння, тобто ідеології — світогляди, без яких, про що свідчать історичні дослідження, ніколи не існувало суспільств. Див.: Філософський енциклопедичний словник / Редкол. В.І. Шинкарук (голова редкол. та  ін.) – К.: Ін-т філософії ім. Г.С.Сковороди НАНУ, 2002. – С.235

[4] Див.: Гавриленко І.М., Мельник П.В., Недюха М.П. Соціальний розвиток. – Ірпінь: 2001

[5] Див.: Матузов Н.И. Правовая система и личность. – Саратов: 1999. – С.25

 

 

 

Недюха Микола Петрович,

доктор філософських наук, доктор юридичних наук, професор,

Заслужений діяч науки і техніки України

      

© Правова ідеологія: до питання про зміст поняття

Вітчизняна політико-правова наука розглядає  правову ідеологію, переважно, як складову правової свідомості, яка проявляється, передусім, на теоретичному рівні, оскільки є формою систематизованого, теоретичного знання. Саме під цим кутом зору визначає сутність правової ідеології, зокрема, В.Л. Толстенко, стверджуючи, що вона, будучи важливим елементом структури правової свідомості, «являє собою систематизовану сукупність правових ідей, принципів, цінностей, ідеалів, теорій, концепцій, які формуються в суспільстві (самостійно або завдяки цілеспрямованій державній діяльності)», відображає «існуючий стан правовідносин», визначає «основи суспільного сприйняття правопорядку», встановлює «основні цілі розвитку правової системи й системи законодавства держави» [1, с.14].

Натомість мають місце визначення, які вбачають основний зміст та призначення правової ідеології не лише як відображення правової дійсності, а як, передусім, результат загального соціального консенсусу, суспільного компромісу, який досягнутий на засадах усталеного, цілісного бачення ролі права у державі та громадянському суспільстві, а також у визначенні основних цілей, методів та механізмів правового регулювання [2, с.265].

 Відповідно до вищенаведеної дефініції, правова ідеологія постає відносно самостійним політико-правовим феноменом, функціональним призначенням якого є визначення ролі права як засобу унормування життєдіяльності держави, суспільства, громадян країни в їх підпорядкуванні цілям процесу соціальних змін.  Згідно з таким визначенням правова ідеологія набуває фактично моністичного характеру, оскільки її сутність обумовлюється нормою права, на відміну, скажімо, від політичної ідеології, яка завжди є плюралістичною, оскільки ґрунтується на певних інтересах – групових, корпоративних чи суспільних. Причина цієї відмінності є очевидною і за формою відображення соціальної дійсності: правова ідеологія уособлює собою консенсус, який досягається на засадах осягнення сутності   норми права як формально-обов’язкового правила фізичної поведінки, яке має загальний характер і встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин та забезпечується відповідними державними гарантіями його реалізації [3, с.189]. Тоді як політична ідеологія будується на засадах усвідомлення інтересів різних соціальних станів, їх систематизації й артикуляції відповідними суб’єктами дії. При цьому правова психологія слугує підґрунтям зародження та формування правових ідей, з’ясування, зокрема, права як регулятора суспільних відносин, необхідності встановлення режиму законності та правопорядку, юридичної відповідальності, обґрунтування необхідності розробки та прийняття тих чи інших нормативно-правових актів як засобу внормування суспільних відносин, розв’язання проблем суспільного розвитку тощо. Водночас  правова ідеологія є фактором приведення до дії правових ідей, що вже склалися, сприяє осягненню правових потреб та інтересів соціальних груп,  їх науковому обґрунтуванню в правових теоріях, концепціях і програмах  [4, с.18]. Остання обставина, що очевидно, споріднює правову і політичну ідеології, адже остання також може бути розглянута як засіб теоретичного осягнення та реалізації політичних ідей, потреб та інтересів, що склалися в суспільстві, окремих сферах його життєдіяльності – економічній, політичній, духовній чи культурній.

Венгеров А.Б., визначаючи  правову ідеологію «як систему концентрованих правових поглядів, які ґрунтуються на певних соціальних і наукових пізнаннях» [5, с.118], фактично зводить її сутність до правових поглядів, не пояснюючи при цьому, яким чином вони (правові погляди, нехай і концентровані) спроможні забезпечити функціонування суспільства як системного цілого, що передбачає, як відомо, впорядкування  процесів вертикального та горизонтального спрямування (координація та субординація), причинно-наслідкових та структурно-функціональних залежностей між ними, а також формування системної соціальної якості як ознаки, що атрибутивно притаманна системі. При цьому правові погляди в авторському розумінні постають, скоріше, як однопорядкові, ніж такі, що спроможні надати процесам соціальних змін  системного виміру.

         Лазарєв В.В. та Липень С.В. намагаються подолати вищевикладені слабкості  дефініції шляхом розширення змістовних характеристик правової ідеології, вбачаючи в ній не лише «уявлення чи погляди», а й «переконання, теорії, концепції про правову дійсність» [6, с.278]. Однак автори, цілком слушно наголосивши на важливості теоретико-концептуального  відображення правової дійсності, не дають відповіді на питання, яким чином наведені ними різнопорядкові засоби спроможні постати систематизованою формою, своєрідним ученням про особливості функціонування правової сфери життєдіяльності суспільства.

         Значною мірою наближене до вищезазначеної дефініції є визначення правової ідеології, яке пропонує Л.А. Морозова. Правова ідеологія, на її думку,  представляє собою «систему ідей, правових поглядів, наукових концепцій, теорій, що виражають відношення до правової дійсності й оцінюють її» [7, с.365]. При цьому не можна не погодитись, що правова ідеологія, будучи формою систематизованого знання,  в основі якого покоїться норма права, має бути зорієнтована  на внормування соціальних відносин з урахуванням домінуючих соціальних цінностей.

         Попков В.Д. сутність правової ідеології вбачає «в систематизованому науковому вираженні правових поглядів, вимог, ідей суспільства, соціальної групи» [8, с.175], хоча доцільніше було б стверджувати, на наш погляд, про  інтереси соціальних спільнот. Зрозуміло, однак, що ідея й інтерес є невіддільними один від іншого, і там, де ідея віддаляється  від інтересу, а тим більше втрачає  з ним зв’язок, позбавляється і будь-якої соціальної – групової, корпоративної чи колективної, суспільної привабливості.

      В.Н.Хропанюк основний зміст правової ідеології як «системи поглядів і уявлень» вбачає в теоретичній формі відображення суспільного життя [9, с.204], що дозволяє не лише наголосити на єдності правової теорії та фактів правової дійсності, а й важливості забезпечення єдності  науки і практики, теоретичної й емпіричної свідомості суспільства, ідеї та інтересу, правової норми та соціального порядку.

         Попри часові виміри, соціальну динаміку та геополітичні зміни  не втрачає своєї актуальності визначення правової ідеології, яке датується  радянською добою. Правова ідеологія, на думку О.А. Лукашевої, є «концептуально сформульовані як система уявлення… про сутність, особливості, принципи права та правового регулювання…, про форми втілення правових уявлень у життя, про об’єктивну необхідність … режиму законності»[10, с.133].

У такому розумінні правова ідеологія має всі підстави розглядатися як складова державної правової політики, як діяльність держави щодо внесення правової ідеології у свідомість  суб’єктів права – окремих індивідів, малих і великих соціальних груп, верств і класів суспільства. Зазначене не лише актуалізує її значення, а й піднімає її до рівня державної правової політику як її (політики) складову, наголошує на важливості теоретичної правової свідомості як засобу формування повсякденної свідомості громадян країни.

Натомість деякі вчені сутність правової ідеології зводять до правології як окремої науки, «яка покликана досліджувати походження, формування та розвиток прав, свобод і обов’язків людини та громадянина, вивчати їх закономірності, а також розробляти заходи щодо їх реалізації громадянами, суспільством і державою [11, с.100]. 

 Відповідно, правова ідеологія має розглядатися як суспільне явище, юридична категорія, структурний елемент правосвідомості, як складова ідеологічної функції держави, як теоретична основа державної правової політики. І в цьому сенсі не можна не погодитися з А.С. Сиротіним, який стверджує, що правова ідеологія сприяє виробленню правової політики держави,  визначенню перспектив розвитку національної системи права, пріоритетних напрямів сфери правового регулювання, планування правотворчої діяльності органів держави шляхом обґрунтування прийняття, зміни чи відміни конкретних правових актів, вироблення правової позиції суб’єктів права, формування поваги до права тощо [4, с.15].

По суті цю ж саму думку відстоює і В.Д. Попков, стверджуючи, що «формування правової ідеології здійснюється як теоретичне осягнення інтересів, цілей і завдань суспільства, держави та  індивіда. Правова ідеологія дає обгрунтування  чинних юридичних відносин, ролі права, законності та правопорядку… Йдеться, таким чином, про формування правосвідомості на теоретичному рівні…» [8, с.136].

Зв’язок правової ідеології з правовою політикою держави забезпечується шляхом:

 — вироблення й обґрунтування правової політики держави. При цьому визначаються й обґрунтовуються цілі та етапні завдання правового регулювання суспільних відносин, принципи права та його системи, принципи законності та правопорядку.     У процесі цієї взаємодії виробляється порядок формування органів влади та їх функціонування, процедури правотворчої діяльності, визначається й обгрунтовується процесуальний порядок здійснення правосуддя, права, свободи громадян, гарантії їх реалізації тощо.

— визначення та наукове обґрунтування перспектив розвитку національної системи права. Взаємовплив правової ідеології та правової політики має своїм наслідком перетворення (перейменування) виправно-трудового права в кримінально-виправне, появу низки нових галузей права, зокрема, екологічного, податкового, а також обґрунтуванню необхідності визнання як самостійних галузей освітнього права, транспортного права тощо.

— визначення пріоритетних напрямів правового регулювання  — економічних, соціальних,  політичних, культурних  потреб тощо, після опосередкування яких з правовою політикою стають пріоритетними напрямами правового регулювання.

         — планування правотворчих робіт органів держави, у складі яких утворюються спеціалізовані підрозділи, скажімо, комітет по законодавству та судовій реформі Державної Думи Федеральних зборів РФ, комітет по конституційному законодавству  Ради Федерації Федеральних зборів РФ тощо, де розробляються плани правотворчих робіт, до яких включаються проекти нормативних актів.

Так, наприклад, відповідно до п. «а» ст. 105 Регламенту Державної Думи, внесення законопроекту в Державну Думу передбачає надання «пояснювальної записки, яка б викладала предмет законодавчого регулювання, виклад концепції законопроекту з ідеологічним обґрунтуванням необхідності ухвалення закону.

— обґрунтування потреби прийняття, зміни чи відміни конкретних нормативно-правових актів. Необхідність у цьому  виявляється в процесі аналізу стану законності, правопорядку й ефективності правового регулювання за умов дії нормативно-правового акту, виявлення невідповідності змісту діючих нормативно-правових актів потребам процесу соціальних змін.  Уразі наявної необхідності правова ідеологія, виходячи з результатів аналізу та спираючись на психологічні фактори, які характеризують відношення різних соціальних груп і суспільства в цілому до стану врегулювання певних суспільних відносин обґрунтовує необхідність зміни чинного стану правового регулювання шляхом внесення змін чи прийняття нового закону.

— вивчення демографічних процесів (шлюб, народжуваність, смертність, міграція тощо), поточної оцінки чисельності та складу населення – вибір й обґрунтування юридичних засобів , спрямованих на забезпечення відтворення населення, створення сімей, стимулювання чи обмеження народжуваності тощо, визначенню й обґрунтуванню заходів правового характеру щодо міграції власного населення, правового статусу закордонних мігрантів тощо.

— формування правової позиції суб’єктів права як обумовленої ступенем усвідомлення  ним соціальної цінності права та переконаності у необхідності її дотримання, внутрішньої готовності до дії чи бездіяльності в юридично значущій ситуації. Зміст і рівень правової позиції залежить від міри інтеріоризації суб’єктом права правових ідей, поглядів, оцінок та концепцій, що обумовлюють його відношення до права  – позитивне, негативне чи вибіркове.

— формування поваги до права та закону. Інтелектуальний момент поваги до права характеризується: є засобом закріплення політичної влади народу та охорони всіх форм власності, що закріплені в Конституції України; засобом реалізації політики держави, поєднання особистих і суспільних інтересів; позитивним впливом на свідомість та поведінку суб’єктів права [4,с.18-22].

Відповідно, зважаючи на ту обставину, що позитивне право тісно пов’язане з ідеологією, правова (конституційна) ідеологія може бути визначена як сукупність правових ідей,  поглядів, концепцій і теорій, які відображають, оцінюють та цілеорієнтують процес соціальних змін як безпечного політико-правового середовища буття людини, становлення правової держави і громадянського суспільства [ 12, с.54].

У такому розумінні правова ідеологія має утверджувати спроможність

 основних соціотворчих суб’єктів – політичних партій, громадських організацій, держави та її органів до участі у процесах державотворення, принаймні, за п’ятьма ознаками: а) визначенні та реалізації національних інтересів; б) мобілізації; в) соціальних змін; г) демократії та д) справедливої винагороди [ 13, с.28].

Вищезазначені ознаки, що в залежності від їхнього змістовного та функціонального наповнення, поєднання та можливостей реалізації потенціалу та ресурсів розвитку формують, як свідчить історичний досвід, різні типи правової (конституційної) ідеології – ліберально-прогресистські типи (США), ліберальні (Франція, Іспанія, Італія), консервативні (Великобританія), соціал-демократичні (скандинавські країни), модернізаційні (Польща, Угорщина, прибалтійські країни), автократичні тощо.

Вищезазначене визначення правової ідеології, яке сягає дійсного стану прав людини, уявляється доцільним розглядати як базове, онтологічне, що дозволяє побудувати похідні правової ідеології, її різновиди, скажімо, за ознаками функціонального забезпечення життєдіяльності суспільства, передусім, цілеорієнтування, адаптації, інтеграції, відтворення структури та зняття напруги.

Відповідно, за ознакою цілеорієнтування правова (конституційна) ідеологія постає сукупністю концептуально обґрунтованих ідей, принципів і положень, стимулів і мотивів, морально-етичних і правових норм, які, ґрунтуючись на визначених Основним Законом правах і свободах людини, сприяють утвердженню України як демократичної країни, правової держави і громадянського суспільства. Будучи уособленням права, правова ідеологія як сукупність пов’язаних між собою переконань, настанов, правових поглядів і норм осмислює соціальну реальність під кутом зору його нинішнього і уявного (ідеального, ціледосяжного) станів, шляхів їх досягнення, відповідно до якого формує правосвідомість суспільства, сприяє утвердженню певного правового порядку, правовідносин, впливає на всі сторони соціального життя – економіку, політику, культуру, мораль, характер та особливості функціонування політичного режиму тощо.

Натомість правова (конституційна) ідеологія в її адаптаційному варіанті спроможна набувати змістовних і функціональних характеристик, що пов’язуються з її відповідністю визначеним кордонам, геополітичному та політико-правовому простору, екологічним стандартам, умовам довкілля тощо.

Інтегративний варіант правової (конституційної) ідеології передбачає орієнтацію на безумовний пріоритет усталених звичаїв і традицій, ціннісних засад в процесі її обґрунтування та функціонування, статус української мови як державної тощо.

Формування правової (конституційної) ідеології за ознакою функціонування суспільства як відтворення структури та зняття напруги має чітко виражений пріоритет поступового утвердження цивілізованих стандартів рівня й якості життя, транспарентності та передбачуваності дій влади, її демократизації. Зазначений варіант правової (конституційної) ідеології може бути ідентифікований як проєвропейський.

Класифікацію правової ідеології можна здійснювати за критеріями некласичного та постнекласичного типу соціально-правової дії, яка характеризує спроможність не лише до класичного способу владарювання, а й до розроблення зовнішньоорієнтованої правової (конституційної) ідеології як спроможності до позиціонування та конструювання соціально-політичного та правового простору України як суб’єкта міжнародного права, впливового гравця міжнародної політики.

Таким чином, правова (конституційна) ідеологія забезпечує процес формування безпечного соціального та політико-правового простору, виходячи з утвердження та реалізації прав і свобод людини як відправних, основоположних до пошуку адекватних відповідей на виклики, ризики і небезпеки глобалізованого світу, що дозволяє не лише використати її потенціал як складової вітчизняної правової системи, а й розглядати усталені юридичні, психологічні та соціальні механізми реалізації прав людини в їхньому підпорядкуванні обраній моделі державотворення, а також можливостям реалізації зовнішньополітичних цілей.

Як відомо, будь-яка держава не може не здійснювати  свою ідеологічну функцію, завдання якої полягають, передусім, у морально-правовій та ціннісній консолідації суспільства, його мобілізації для досягнення певних, насамперед, конституційно визначених цілей, зняття соціальної напруги, легітимації державної влади. При цьому ідеологічна функція, реалізуючись в єдності з іншими функціями держави — економічною, політичною, соціальною, охоронною тощо, розгортається за двома основними моделями — ідеократичною та маніпулятивною. Якщо перша модель передбачає офіційне використання методів та засобів, прийомів і технологій інформаційно-пропагандистського впливу на колективну та індивідуальну свідомість громадян країни, в основі яких – пропаганда, навіювання, переконання та примус, то друга характеризується розмитістю, відсутністю чіткої ідеологічної артикуляції, а то й взагалі намаганням поставати поза будь-якою ідеологією як наперед визначеною ідейно-політичною позицією. Хоча зрозуміло, що будь-яке заперечення ідеології є також ідеологією, вислів, що став майже класичним після фіаско «ідеології деідеологізації» (Р.Арон, З. Батман, Д.Белл, Л. Колаковський, С.М. Ліпсет, К. Поппер, Е.Шилс та ін.).

 Однак у будь-якому випадку ідеологічна функція держави спрямована на формування правової та політичної свідомості громадян, утвердженню цінностей правової держави та громадянського суспільства, єдності народу. Відповідно, установки правової ідеології легалізуються в позитивному праві, а також у політичній ідеології, яка не завжди спроможна виконувати «благородну місію», може поставати загрозою і державі, і суспільству (ідеологія нацистської Німеччини). Однак за будь-яких умов існування держави є підстави стверджувати, що «політична влада завжди передбачає ідеологічну регуляцію суспільного життя» [14, с.115]. А це означає, що Основний Закон має розглядатися як політичний, правовий та ідеологічний акт вищої юридичної сили.

 

Список використаних джерел

1.Толстенко В.Л. Правова ідеологія у структурі правосвідомості: теоретико-методологічні основи аналізу / В.Л. Толстенко // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 41. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2008. – С.10-18

2.Теория права и государства: [Учебник] / Отв.ред. В.В. Лазарев. – М.: 2001. – 419 с. 3.Рабінович П.М.  Норма права / П.М. Рабинович // Юридична енциклопедія / Редкол: Ю.С. Шемшученко (голова редкол) та ін. – Т.4. Н-П. – К.: Вид-во «Українська енциклопедія» імені М.П. Бажана, 2002. – С.189-190

4.Сиротин А.С. Юридическая практика как фактор утверждения правовой  идеологии. Вопросы теории и практики: [Монография] / А.С.Сиротин. – М.: МГИУ, 2009. – 169 с.

5.Венгеров А.Б. Теория государства и права: Часть 2. Теория права. Т.2. / А.Б. Венгеров. – М.: Юристъ, 1996. – 152 c.

6.Лазарев В.В. , Липень С.В. Теория государства и права: [Учебник для вузов] / В.В. Лазарев, С.В. Липень. – М.: Изд-во «Спарк», 1998. – 339 с.

7.Морозова Л.А. Теория государства и права: [Ученик] / Л.А. Морозова. – М.: «Юристъ», 2002. – 517 с.

8.Попков В.Д. Теория государства и права: [Курс лекцій] в 2-х частях. Т.2. / В.Д. Попков. – М.: Изд-во «Юридический колледж МГУ», 1995. – 339 с.

9.Хропанюк В.Н. Теория государства и права: [Учеб.пособие] / Под ред. проф. Стрекозова В.Г. / В.Н.Хропанюк. – М.: «Инверсталь», 2000. – 298 с.

10.Лукашева Е.А. Социалистическое правосознание и законность / Е.А. Лукашева. – М.: «Юрид. лит-ра», 1973. – 289 с.

11.Коцюба О. Правологія — наука третього тисячоліття, або новітня ідеологія прав, свобод і обов’язків людини // Право України. – 2003. – № 8. — С.100-104

12.Недюха М.П. Теоретико-правовий та державотворчий потенціал правової (конституційної) ідеології // Новітні державотворчі процеси в Україні: виклики і перспективи. – К. : Інститут законодавства Верховної Ради України, 2011. – С.52-56

13.Недюха М.П. Світоглядно-теоретичні засади правової ідеології // Віче. – 2009. — № 21(258). — С.27-30

14.Сальников В.П. Государственность как феномен и объект типологии: теоретико-методологический анализ / В.П. Сальников, С.В. Степашин, А.Г. Хабибулина. – СПб: 2001. – 375 с.

 

 

 

Недюха Микола Петрович,

доктор філософських наук, доктор юридичних наук, професор,

Заслужений діяч науки і техніки України

 

© Правова ідеологія українського суспільства: спроба визначення

 

Нормативно-правовим засобом регулювання стратегічно орієнтованих і тактично здійснюваних кроків щодо утвердження та розвитку української державності, зміцнення її міжнародного авторитету, політико-правового позиціонування в європейському та світовому просторі, а також пошуку адекватних політико-правових відповідей на виклики, ризики і небезпеки сьогодення має слугувати, як уявляється,  розробка проблематики правової ідеології.

Зазначені завдання актуалізують проблему з’ясування сутності   в системі політико-правової науки такого несправедливо забутого поняття, яким  є “ідеологія” та її різновид – “правова ідеологія”.

Зазначену обставину можна пояснити, якщо не виправдати, нашим нещодавнім тоталітарним минулим, тотальною ідеологізацією суспільства, його одержавленням, що не могло не позначатись як на менталітеті нації, так і науковій рефлексії, стані правознавчої науки. Однак і нинішню відсторонену  позицію як науки, так і суспільства не можна вважати  вдалою: ігнорування проблеми не сприяє пошуку, а тим більше знаходженню відповідей, бажано задовільних, на виклики, ризики і небезпеки сьогодення. Тим більше в частині, яка безпосередньо пов’язана з перспективою процесу соціальних змін в українському соціумі, осягненням його стратегічних і тактичних завдань, місця в цьому процесі основних соціотворчих суб’єктів – держави, суспільства, країни, окремо взятої людини.

Виходячи із загальнопринятого розуміння ідеології як системи поглядів того чи іншого суб’єкта соціальної дії, розпочинаючи з індивіда до держави, суспільства та громадянина включно, наголосимо на її – ідеології – доцільності застосування, принаймні, в частині визначення змісту, мети і перспектив розвитку, засобів  досягнення окреслених завдань, підпорядкуванні дій зазначеній меті тощо.

Водночас підкреслимо, що  значення  ідеології суттєво зростає за умов дії колективного суб’єкта, яким є, скажімо, політичні партії, чи інституційно визначені суб’єкти соціальної дії, скажімо, держава, органи, що її уособлюють, — освіта, наука тощо, законодавча, виконавча та судова гілки влади, адже у разі зміни влади мають бути забезпечені наступність, послідовність та безперервність процесу, його підпорядкованість як стратегічним завданням, так і усталеним стандартам рівня й якості життя, демократичного розвитку тощо.

Як уявляється, зазначене цілком узгоджується з конституційними приписами: ст.15 Основного Закону стверджує, що  “суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова”. А це означає, що в Україні має бути значна кількість ідеологій, відповідно до національного політичного спектру – правих, центристських і лівих, що має усталену назву “плюралізм ідеологій” та цілком відповідає вітчизняним конституційним приписам.

Так само права громадянства мають бути повернуті, відповідно до цивілізованих стандартів життя, правовій ідеології, що дозволило б подолати одну з корінних вад українського конституціоналізму і, відповідно, утвердити нормативно-правову єдність цивілізаційного виміру України –  України як держави, суспільства і країни.  Адже в Конституції України  терміни “Україна як країна” і “Україна як суспільство” відсутні. Ст.1 Основного Закону стверджує, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. І ні слова про Україні як країну і суспільство.

Західний досвід свідчить, що дії влади, держави в цілому мають доповнюватись і розвиватись на рівні суспільства,   запускатись, зокрема, механізм самоорганізації, що сприяє досягненню синергетичного ефекту у діях держави і суспільства.  Це дозволяє суспільству, його складовим постати впорядкованою, стабільною соціальною системою, “працювати” на досягнення ціннісної згоди   різних соціальних груп, утверджувати громадянську злагоду, солідарність та співпрацю, визначати орієнтири розвитку, формувати коректну, соціально адаптовану  та безпечну для соціального оточення  модель поведінки.

В Україні держава поки що  не справляється із зазначеною місією. Більше того, суспільство, що  демонструє потенціал розвитку, переросло владу, яка гальмує процес соціальних змін. Відстає і наука: орієнтири розвитку, майбутнє України не отримали поки що  задовільного обґрунтування.

Однією із причин політичного протистояння, ігнорування державою проблем розвитку суспільства називається визначений Конституцією України лише статус держави (ст.1),  тоді як поняття “країна” і “суспільство”, “державне управління” взагалі відсутні. Українська держава, як уявляється, має поставати в єдності з суспільством і позиціонуватись як країна. На жаль, конституційний механізм цього динамічного і багато в чому визначального процесу також  не виписаний.

Що це означає з точки зору законодавця, який ухвалив Конституцію? Верховна Рада України, ухвалюючи в червні 1996 року Конституцію, виходила з необхідності забезпечення пріоритету держави у всіх сферах державного і суспільного життя, адже на той час на новостворену державу покладались особливі функції, пов’язані, передусім, з утвердженням і розвитком України як суверенного державного утворення. Однак ситуація докорінно з того часу змінилась: Україна утвердилась як самостійна держава, фактично забезпечила своє історичне майбуття, що означає зміну соціальних пріоритетів – необхідності розвитку громадянського суспільства, правової держави і суверенної країни як обов’язкових атрибутів єдиного цілого, ім’я якому Україна.

Значущість держави як одного із соціотворчих суб’єктів розвитку, що діє в одному ряду з суспільством, його інститутами — наукою, освітою, сім’єю, церквою тощо, стає очевидною, якщо виходити із визначальних критеріїв функціонування цивілізованих країн світу, їхньої здатності до  позиціонування та конструювання соціального простору, а саме: а) спроможності до втілення національних інтересів; б) мобілізації; в) здатності до соціальних змін; г) демократії та д) винагороди. Саме зазначені ознаки, їх поєднання та особливості реалізації утворюють різні типи європейських правових ідеологій – ліберально-прогресистські, соціал-демократичні, консервативні, тоталітарні, консьюмеристські та модернізаційні  [1, с.28-29].

Прийнято вважати, що залученість держави  до соціотворчого процесу передбачає такі   можливі форми співпраці: повна або відносна неучасть, активна співучасть, автори­тарно-державна організація  процесу соціальних змін.

У першому випадку держава лише гарантує стабільність економічного, політичного і культур­ного життя. Розвиток же відбувається шляхом стихійної адаптації соціокультурних елементів до змін, що відбуваються.

 Другий варіант передбачає керований розвиток.

У третьому випадку держа­ва бере під жорсткий контроль весь процес розвитку: організацію економічного життя, пов’язані з ним соціальні нагромадження і вилучення, а також продуктивне інвес­тування (формування ресурсів розвитку), визначає спосіб подання і розв’язання соціокласових суперечностей і конфліктів. Така держава одноосібно є носієм культурно-ціннісних орієнтацій розвитку, забезпечує гро­мадянський консенсус (як правило, примусовий), со­ціальну мобілі­зацію (на основі офіційно визнаної ідеології), контролює соціальну стратифікацію, в більшості випадків — за критеріями полі­тико-ідеологічної благонадійності.  Ціннісними орієнтаціями  процесу соціальних змін постають, як правило,  ідеологічний соціо­кратизм, інтегративний націоналізм чи релігійний фундаменталізм [2, с.71-95].

Правова ідеологія дозволяє забезпечити цілісність вітчизняного правового простору, його системність шляхом налагодження та забезпечення процесу продукування, виробництва та застосування закону відповідно до особливостей функціонування українського суспільства, що дозволить не тільки здійснювати нормативно-правове регулювання соціальних відносин, забезпечувати єдність закону і соціальної практики (що  традиційно покладається на право), а й забезпечити позиціонування України як демократичної країни, правової держави та громадянського суспільства в європейському та світовому співтоваристві народів і держав. Поки що ж діяльність України пов’язується виключно з державою чи органами державної влади, тоді як роль організацій громадянського суспільства, передусім неурядових, зведена до мінімуму, а то й взагалі не розглядається.

Не менш важливе завдання, що покладається на правову ідеологію, полягає в її здатності до нормативно-правового, а значить і соціально-політичного, конструювання вітчизняного та європейського простору відповідно до національних інтересів, а значить і формування позитивного іміджу України як держави, країни і суспільства.

В такому розумінні правова ідеологія спроможна дії влади, держави загалом доповнити соціальним потенціалом, як на рівні суспільства, так і окремо взятої людини, що дозволяє запустити самоорганізаційні процеси в діях держави і суспільства,  постати своєрідним бар’єром на шляху некритичного перенесення західних правових стандартів на вітчизняне тло, налагодити процес законотворчості в його відповідності соціальним реаліям. чим послугувати процесу формування внутрішньо несуперечливого правового поля, подолання його колізій та суперечностей, становлення його як системного, а в перспективі – наближення та гармонізації з правом ЄС.

Позитив системності вітчизняного правового поля вбачається і в тому, що має забезпечуватись єдність сутності та духу закону, утверджуватись поважне відношення до закону як засобу подолання чи недопущення проявів правового нігілізму, що, на жаль, проявляється в процесі  реформування вітчизняної системи освіти, практичної реалізації освітньої політики, адже згідно з Конституцією України дошкільна освіта є правом, а не обов’язком батьків.

Ознаками не сформованості, якщо не сказати відсутності правової ідеології є непослідовність дій держави,  як наголошують ЗМІ, щодо впровадження Болонської системи”[3]. Зазначені кроки сприймаються окремими ЗМІ як спорадичні, окремішні, безсистемні, що не дозволяє їх розглядати як складову загальної стратегії реформування. До того ж остання досі не є визначеною.

Масштабною, за результатами моніторингу мас-медіа, є проблема зближення   науки й освіти в Україні, якими продовжують опікуватись різні відомства [4]. 

Відсутність правової ідеології не може не позначатись на функціонуванні інших сфер суспільства, скажімо, мовної, де очевидними є   порушення Україною  норм міжнародного права, зокрема вимог Європейської хартії міноритарних мов і мов меншин,  згідно з якими  захист міноритарних мов і мов меншин не повинен здійснюватись шляхом звуження застосування офіційної мови [5].

Торкаючись сфери реформування місцевого самоврядування в Україні, ЗМІ підкреслюють важливість врахування вимог принципу субсидіарності, зокрема в редакції, поданій у тексті Європейської хартії місцевого самоуправління: “Виконання державних повноважень, як правило, повинно переважно покладатися на найближчі до громадян органи влади”. Започаткована офіційним Києвом політична практика скасування районних рад  суперечить європейському праву, європейським стандартам державного управління, згідно з якими делегування центром повноважень має здійснюватись на якомога нижчий рівень, що дозволяє залучити механізми соціальної самоорганізації, потенціал органів місцевого самоврядування. Зазначеною європейською нормою фактично знехтувано. Більше того, має місце протилежна тенденція – централізації влади, що не може не позначитись як на процесах демократизації українського суспільства, так і стосунках з Радою Європи, Європейським союзом в цілому [6]. 

Так само очевидно, що держава не може бути сильною, якщо вона має бідні територіальні громади до того ж з обмеженими повноваженнями, що не може не позначатись на виконанні державою покладених на неї повноважень.

Системний погляд з позиції правової ідеології на сферу зовнішньої політики дозволяє стверджувати про неузгодженість стратегічних і тактичних завдань діяльності української держави. Принаймні, позаблоковий статус виглядає скоріше як тактичний хід, а не стратегічний вибір. Доречнішою уявляється політика нейтралітету України, що дозволило б виступати самостійним і, головне, самодостатнім гравцем на європейському континенті, будувати зовнішню політику як рівновіддалену від провідних центрів формування геополітики, збалансувати її по осі  – Брюссель, Москва, Вашингтон, інтегруватися в європейські структури, маючи при цьому тісні стосунки з Росією, Китаєм, Бразилією та Індією. Поки що реальною є загроза сприйняття України як недемократичної держави. Нинішня невизначеність позиції України щодо НАТО створює, скоріше,  нервозність у відносинах між провідними державами світу і офіційним Києвом [7]. 

Таким чином, є підстави стверджувати, що правова ідеологія, набуваючи ознак як поточного, так і перспективного виміру, спроможна слугувати своєрідним критеріальним чинником утвердження законності і правопорядку як у стратегічному, цілеорієнтуючому сенсі, так і в тактичному – реалізації ухвалених законів,  засобом унормування соціального простору, поведінки окремої людини, що не може не позначатись на статусі права як системи соціальних загальнообов’язкових норм, дотримання і виконання яких забезпечується державою [8, c.5]. Саме тому правову ідеологію доцільно розглядати  як сукупність концептуально обґрунтованих ідей, принципів і положень, стимулів і мотивів, морально-етичних і правових норм, що сприяють зміцненню й утвердженню правомірних засад функціонування держави і суспільства, позиціонування країни в європейському і світовому просторі.

  Завдання правового забезпечення функціонування держави  як соціотворчої структури визначаються ефективніс­тю її економічної та владно-розпорядницької діяльності, демократичністю політичного режиму, престижністю (сприйнятливістю) рішень і дій серед основної маси населення, здатністю до соціальної мобі­лізації та справедливої винагороди. Відповідно, правова ідеологія, виходячи із світового досвіду, має позиціонувати державу як сукупність певних визначальних чинників, передусім національних інтересів, соціального розвитку, демократії, соціальної мобільності та справедливої винагороди.

    Так, скажімо, за сприятливих умов для розвитку, демократії і винагороди, однак відсутньої мобілізації, коли держава не спроможна здійснити  цілеспрямоване ідейно-психологічне залучення громадян до пер­спективної соціальної ідеології, вона змушена послуговуватись деякими загальнолюдськими цінностями: прогрес, процвітання, спра­ведливість, порядок тощо. У результаті маємо ліберально-прогресистський тип правової ідеології, який, утвердившись у США, забезпечує процес соціальних змін  шляхом саморегулятивної адаптації соціокультурних елементів до економічної системи країни.

  Ще один тип правової ідеології – консервативний, що притаманний сучасній Великобританії, —  обумовлюється наявними демократією, винагородою та со­ціальною мобілізацією, проте відсутністю соціальних змін. Демократ­ія при цьому є досить повною, винагорода – еквівале­нтною, задоволення основних потреб породжує дух замиреності і грома­дянської злагоди. Однак соціальна мобілізація на­буває ознак лише прихильної співучасті, а не активної, динамічної співпраці. Тому роль держави в житті суспільства дещо послаблена – вона є га­рантом правових свобод, соці­ального порядку, а  не  організа­тором руху щодо забезпечення обраної історичної перспективи. Зазначену ініціативу значною мірою перебирає на себе суспільство, його репрезентанти – політичні партії, громадські організації, соціальні інститути, громадяни країни.

    Для тоталітарних типів правової ідеології характерна наявність  винагороди, соціальної мобілізації і розви­тку, однак їхнім слабким  місцем є демократія. Вина­города здійснюється адміністративними засобами, соціальна мобілізація — шляхом примусового ідеологічного маніпулювання, тоді як  економічний розвиток зведено лише до нагро­мадження сус­пільних багатств у формі державної і колективної власності.

  Модернізаційний тип правової ідеології будується за ознаками наявності мобілізації, економічного прогресу та демократії, однак відсутності  адекватної винагороди, яка винесена за межі поточної історичної ситуації —  у віддалену перспек­тиву, або ж винагорода перетворюється в уявне задоволення шляхом ку­льтивування почуття патріотизму, національної величі тощо. Такий різновид правової ідеології є характерним для національ­ної або соціа­льної демократії початкової фази модернізаційного розвитку і може характеризувати, скажімо, сучасну Польщу, прибалтійські країни.

 Можливі також історичні типи правової європейської ідеології, що побудовані за двома чи більше відсутніми ознаками з вищезазначених. Так, за умов наявних мобілізації та винагороди, відсутності еконо­мічного розвитку та демократії формуються автократичні її різновиди.  Зосередженість на ідеологічній та психологі­чній мобілізації характеризує демаго­гічний автократичний політичний режим. Якщо ж наголо­шується на винагороді, тоді маємо розподільчу сис­тему влади  з контрольованими адміністра­тивними важелями економічного стимулювання і, відповідно, отримуємо конс’юмеристський тип правової ідеології. За умов її утвердження панівний клас або політичні еліти виступають суб’єктами розкішного споживання, що сві­дчить про їхню певну соціокультурну де­градацію. Якщо ж їм протистоїть протестуючий клас чи нація, то ситуація спроможна змінюватись у бік посилення напруги аж до можливих акцій протесту, насильницьких  дій. Якщо ж пригноблений клас чи етнос не досить організовані, то таке суспільство при­речене на довгі роки  соціальної невизначеності, кризи, а то й деградації, упадку.

 Cучасну ситуацію в Україні відбивають такі ознаки як наявність  демократії та мобілізації, дефіциту  соціальних реформ і винагороди. На такій основі стверджується політичний режим з дефіцитом соціальної інтеграції. Залежно від умов, це може бути модернізаційний тип правової ідеології із загрозами стагнації або демагогічного переродження  демократії, очевидною  кризою соціальної інтеграції, відсутньою громадянською злагодою, слабкою економікою і не­задовільною винагородою. В такому  суспільстві проблемою є вибір історичної перспективи, ціннісна злагода й активна соціальна мобілізація. Така ситуація може свідчити про кризу за­конності. Держава спроможна набувати різних форм: національно-народної, демагогічної або розподільчої автократії. У першому випадку увага акцентується на примусовому продуктивізмі, у другому – на ідеологічній мобілізації, в третьому – на їх певній комбінації. Винагорода  здійсню­ється штучним або корумпованим чином. Розвиток  ґрунтується не на реальній співпраці суб’єктів  державотворчого процесу, а на їхніх взаєминах з владою, постає як налагоджений “демократичний” контроль за розподілом.

Звичайно, можливі й інші типи правової ідеології, що побудовані за тими чи іншими ознаками та їх комбінаціями, однак очевидно, що правова ідеологія як складова загальної ідеології не тільки виробляє певне розуміння соціальної дійсності, перспектив її розвитку, а й сприяє утвердженню певного громадського порядку, пропонує цінності, ідеали, норми права, які узасадничують Україну як країну, перспективи її розвитку [9].

Таким чином, зазначені ознаки дозволяють не тільки визначити “міру” втручання держави в життєдіяльність суспільства, а й сприяють підвищенню ролі права та правової ідеології, визначають її соціальну й ідеологічну цінність,  формують  демократичні засади політичного режиму. Адже без правової ідеології тяжко сформувати соціальний потенціал підтримки курсу реформ, його критичну масу, а тим більше досягнути консолідації суспільства на засадах розуміння  сутності процесу,  мети та засобів реформування, у тому числі інвестиційно-інноваційних, сформувати  довіру до курсу політичних змін як в Україні, так і поза її межами.

 Якщо з цієї точки зору оцінювати проголошений в Україні курс реформ, то третина українців (34,7 %) негативно сприймають рішення про скасування конституційної реформи 2004 року. Ідею про доцільність продовження терміну повноважень Верховної ради України до 2015 року з тим, щоб вибори до парламенту відбулись водночас з президентськими виборами підтримують лише 25,2 %, не підтримують – 55,3 % [10]. Майже половина мешканців України вважають, що події в країні розвиваються в неправильному напрямку: влада захищає не стільки національні інтереси, скільки власні та найближчого політичного оточення [11].

Правова ідеологія спроможна посприяти законодавчому забезпеченню шляхів становлення України як країни, правової держави і громадянського суспільства,  суттєво посилити вітчизняну правову систему, складовою якої вона є разом із законодавством і юридичною практикою [12, с.25].

Будучи уособленням права, правова ідеологія як сукупність пов’язаних між собою переконань, настанов, правових поглядів і норм осмислює соціальну реальність під кутом зору його нинішнього і уявного (ідеального, ціледосяжного) станів, шляхів їх досягнення, відповідно до якого формує правосвідомість суспільства, окремої особистості, сприяє утвердженню певного правового порядку, правовідносин, впливає на всі сторони соціального життя – економіку, політику, культуру, мораль, характер та особливості функціонування політичного режиму тощо. Чим вищого розвитку набуває суспільство, тим більшого значення надається правовій ідеології як формі унормування та закріплення принципів демократії, прав і свобод людини, рівності та справедливості. Зазначена закономірність знаходить своє змістовне втілення у функціях, що покладаються на неї: а) аксіологічній; б) мобілізуючій; в) інтегративній; г) прогностичній; д) цілеорієнтовній, чи ціледосяжній, що характеризує її здатність до безпосереднього та опосередкованого (через ідеали) впливу на соціальну дійсність. Відповідно, правова ідеологія може бути визначена як сукупність правових ідей, теорій, поглядів і норм, які в концептуальному вимірі відображають, оцінюють та  цілеорієнтують процес соціальних змін України як країни, держави і суспільства.

            Зазначене дозволяє стверджувати про нетотожність правової ідеології як моністичної, обумовленої нормою права,  політичній ідеології як плюралістичної за своєю сутністю. А, відтак, констатувати її пріоритетність щодо інших типів європейської ідеології (лібералізму, консерватизму, соціал-демократії, націоналізму тощо), її ключове значення стосовно інтенцій України як суб’єкта світової історії.

Відповідно, правова ідеологія дозволяє:

а) визначити цілі соціального розвитку, а також шляхи, правові засоби їх досягнення. Образ майбутнього має свідомо задаватися інституційною системою суспільства – освітою, наукою тощо, конструюватись соціальною практикою самодіяльного і вільного народу, суспільством у цілому;

б) закласти правові механізми регулювання відносин як усередині влади, так і суспільних відносин, правові регулятори функціонування країни, держави і суспільства як єдиного простору, який  функціонує та розвивається відповідно до вимог, запитів і потреб національних інтересів. Зазначені пріоритети є природними для відкритого суспільства чи суспільства, що модернізується на засадах відкритості;

в) дати правову оцінку соціально-політичній ситуації з позиції наближення до соціальної мети, стандартів рівня й якості життя, соціального порядку і справедливості.

За умов плюралізму ідеологій, що гарантується Конституцією України (ст.15), правова ідеологія має поставати як моністична (не плутати з обов’язковістю!) в її змістовному та функціональному підпорядкуванні торжеству норми права, зорієнтованості на мету та завдання процесу соціальних змін, засобів їх правового забезпечення тощо.

1.Держава ототожнюється з країною і суспільством, що призводить до перебільшення її ролі та недооцінки значення соціальних інститутів (освіти, науки,  сім’ї,  церкви тощо), громадських організацій, можливостей окремої людини. Показово, що вже на рівні громадської думки має місце розрізнення термінів “держава” і “країна”. Так,  за результатами соціологічних досліджень 80 % українців соромно за свою державу, а 64,1 % опитаних стверджують, що вони пишаються своєю країною менше, ніж цього хотілося б [13].

2.Сучасний правовий розвиток української держави  не вирізняється, як відомо, ідейною повнотою, стратегічною вивіреністю та світоглядною чіткістю, не завжди є адекватним ментальності суспільства, перспективам його розвитку. Зазначена обставина суттєвим чином позначається на змістовних аспектах законодавчого процесу, характері законів, їхньому  доктринальному, аксіологічному, нормативному наповненні, правозастосувальній.

3. Стабілізація складно організованих і диференційованих суспільств відбувається, як відомо, завдячуючи діяльності соціальних інститутів (держава, наука, освіта, сім’я тощо), які  організовують і підтримують соціальний порядок, ухвалюють необхідні рішення та контро­люють їх виконання, підтримують стабільність обраних культурно-ціннісних орієнтацій, гарантують моральний і правовий порядок, регулюють відносини між суб’єктами соціальної взаємодії, контролюють розподіл праці та її результатів, здійснюють соці­алізацію індивідів і груп, забезпечують встановлену соціальну стратифікацію, спрямовують соціальну мобільність тощо. За таких умов держава має бути одним із соціотворчих  суб’єктів розвитку, а не єдиним, як зараз, згідно із Конституцією України, що дозволить забезпечити процес соціальних змін таким, що: а) є підконтрольним  суспільству; б) здійснюється при відносній замиреності соціальних суб’єктів; в) відбувається на правовій основі, є погодженим у своїх основних компонентах, збалансованим за інтересами, можливими втратами і здо­бутками; г) обраний добровільно, за наявності культурно-ціннісного консенсусу, основною масою населення. Тоді як соціальні інститу­ти забезпечують структурно-функціональну достатність суспіль­ства, йо­го подовженість у часі і стабільність у просторі, зберігаючи при цьому соціокультурну ідентичність.

 Суттєвого значення для врівноваження відносин між державою і суспільством набувають соціальні рухи, політичні партії, проф­спілки, гро­мадські організації, які беруть на себе функції соціальної дії та взаємодії, чим сприяють процесу позиціонування України як країни, держави і суспільства, конструювання єдиного соціального простору.

Відповідно, є підстави стверджувати, що парламент спроможний постати стратегічним законодавчим органом, сформувати законодавче поле  відповідно до цілей розвитку країни лише за умов  відповідності права потребам розвитку суспільства, законів — правовідносинам, що склались у країні, контролю громадських організацій, політичних інститутів, суспільства в цілому за діяльністю держави, її органів, чим посприяти становленню громадянського суспільства в Україні.

Список використаних джерел

1.Недюха Микола. Світоглядно-теоретичні засади правової ідеології / Микола Недюха // Віче. – 2009. — № 21. – С.27 — 30.

2. Гавриленко І.М. Соціальний розвиток / І.М. Гавриленко, П.В.Мельник, М.П. Недюха. – Ірпінь: 2001. – 483 с.

3. Болонська система, зважаючи на її нівелюючий характер, оцінюється вітчизняними експертами неоднозначно.

4. “Рravda. com.ua”, 10.09.2009; 13.09. 2009; “Український тиждень”, 10-16.09; “УНІАН”, 15.09.2009.

5. Йдеться, передусім, про зареєстрований у Верховній Раді України законопроект “Про мови в Україні”, який надає російській мові право “вільного функціонування практично в усіх сферах діяльності”, що рівнозначно офіційному статусу. Див. також: “Рravda. com.ua”, 13.09. 2010;  “Фокус”, 14.09. 2010; “Обозреватель”, 19.09. 2010; “Zaxid.net”, 7.10. 2010.

6. “Die Welt”, 24.09. 2010.

7. “Gazeta.ua”, 6.10. 2010.

8. Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – Т.5. – К.: Вид-во “Українська енциклопедія” імені М.П. Бажана, 2003. – 736 с.

9. Недюха Микола. Світоглядно-теоретичні засади правової ідеології / Микола Недюха // Віче. – 2009. — № 21.

10. “Pravda.com.ua”, 14.10. 2010.

11. “Обозреватель”, 15.10. 2010.

12. Матузов Н.И. Правовая система и личность. – Саратов: 1999. – 357 с.

13. “ТСН. ua”, 20.08. 2009