Закон

Закон є вищий прояв людської мудрості, що використовує досвід людей на благо суспільства

(Семюел Джонсон)

Закон – ядро правової системи

(ідея закону, концепція закону, теорія закону)

Важливе значення має розуміння теорії закону, місця закону в системі нормативно-правових актів.

А почати необхідно з народження закону, ідеї закону, концепції закону, робочої групи з підготовки тексту закону.

Прийняттю рішення про підготовку законопроекту має передувати формування ідеї закону, яка є певним “поштовхом” для початку роботи над законопроектом і має основою інформацію суспільного значення.

Зазначимо, що формування ідеї закону незмінно має базуватися на виявленні основних потреб та інтересів різних соціальних прошарків і груп, що визначають у сукупності інтереси суспільства, а також на дослідженні розвитку та зміни тих чи інших сфер суспільних інтересів. В результаті цієї діяльності учасники законотворення отримують комплексне уявлення про суть правових вимог, які підлягають формальному вираженню і закріпленню в законодавстві та про найбільш зручну для цього форму.

Перш за все цей процес починається з визначення сфери суспільних відносин, що підлягають правовому регулюванню. Це передбачає виявлення прогалин у праві (які неодмінно зустрічаються в умовах стрімкого розвитку суспільства та умов життя).

Формування ідеї закону — це усвідомлення суб’єктами законотворення потреб суспільства та держави щодо вдосконалення правового регулювання суспільних відносин, що відіграє роль імпульсу для початку роботи над законопроектом.

Процес формування ідеї законопроекту органічно поєднаний з підготовкою концепції закону, адже проведені дослідження мають бути покладені в основу письмового виразу суті приписів майбутнього закону. Для поліпшення якості підготовки проектів законів найефективніший підхід полягає у визнанні того, що розроблення концепції є фундаментальною передумовою такої підготовки.

У контексті законопроектування поняття “концепція закону” може бути визначена як аналітично-нормативна модель з варіантами правової поведінки, структурою законопроекту, можливими наслідками та оцінкою ефективності дії закону. Тобто це є самостійний документ, який містить всебічне обґрунтування вибору оптимального варіанта вирішення існуючої проблеми та визначає засадничі положення майбутнього закону.

У такому сенсі концепція, насамперед, слугує визначенню цілей створення закону або іншого нормативно-правового акта (вирішення певних проблем, правове регулювання відносин, які потребують такого регулювання, скасування наявних прогалин у праві, протиріч, великої кількості актів з одного й того ж питання). Саме з розробки концепції має починатися робота по створенню закону.

Послідовність роботи над концепцією закону має такий вигляд:

дослідити наявність проблеми, що потребує вирішення шляхом прийняття закону;
обґрунтувати необхідність прийняття конкретного закону;
визначити сутність і мету передбачуваного законодавчого регулювання, надати характеристику предмета і цілей майбутнього закону;
проаналізувати чинне законодавство у даній сфері правового регулювання, ознайомитися з практикою його застосування;
розглянути причини та умови недостатньо ефективної дії норм, які належить скасувати або вдосконалити;
підготувати аналітичну довідку про рівень наукової розробки відповідної проблеми, узагальнити пропозиції вчених, представників державних установ, громадян та громадських об’єднань щодо поліпшення, зміни нормативно-правового регулювання у сфері предмета проектованого закону, відповідні статистичні дані;
проаналізувати позитивний зарубіжний досвід аналогічного правового регулювання;
розглянути загальновизнані норми і принципи міжнародного права, що діють у сфері предмета проектованого закону;
оцінити ступінь відповідності законопроекту основним положенням законодавства Європейського Союзу, у разі його належності за предметом правового регулювання до пріоритетних сфер адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу;
спрогнозувати можливі наслідки дії майбутнього закону (економічні, політичні, соціальні, правові, екологічні, демографічні тощо);
визначити обсяг матеріальних, фінансових та інших ресурсів, необхідних для реалізації майбутнього закону;
навести основні положення і варіанти рішень;
надати орієнтовну структуру закону.

Для створення якісного закону, як вже зазначалось в концепції, має бути включений прогноз, тобто передбачення наслідків, до яких може призвести закон, що проектується, після набрання ним чинності.

Цей процес має включати, по-перше, визначення юридичних та інших соціально значимих результатів, яких прагне отримати законодавець, приймаючи відповідний закон, і, по-друге, послідовне вивчення основних зв’язків закону, який проектується, з чинним законодавством, правовою психологією та правосвідомістю громадян, правозастосуванням та відповідною сферою суспільних відносин (політичною, економічною та ін.).

Оскільки майбутній закон буде вносити відповідні зміни до чинного законодавства – встановлювати нові норми, скасовувати застарілі або вносити зміни до чинних нормативних приписів, прогноз у даному випадку зводиться до передбачення конкретних результатів у законодавчій сфері, які стануть наслідком прийняття і набрання чинності нового закону.

Для складання прогнозу необхідно відповісти на такі запитання:

що саме суб’єкт законотворення хотів змінити в чинному законодавстві за допомогою нового закону?
наскільки повно і послідовно в проекті закону вирішені завдання щодо вдосконалення законодавства, поставлені суб’єктом законотворення?
з якими чинними нормативно-правовими актами буде найбільш тісно пов’язаний закон, який проектується, і в чому конкретно цей зв’язок виражається?
наскільки органічно закон, який проектується, буде ув’язаний з системою чинного законодавства?
які новели закону, який проектується, будуть суперечити чинному законодавству і яким чином передбачається вирішити ці протиріччя?
чи не ускладнить закон, який проектується, процес розвитку суспільних відносин?

Ефективність майбутнього закону значною мірою залежатиме також від громадської думки, його сприйняття населенням. Тож важливим для прогнозування дієвості закону є також дослідження відповідними методами ступеню схвалення громадянами, посадовими особами та іншими суб’єктами права нових норм та механізмів їх запровадження у життя.

Прогноз буде неповним і неточним, якщо він буде складений без урахування думки правозастосувальників про досліджуваний закон. Аналізуючи співвідношення “законопроект – правозастосування”, доцільно встановити:

чи всі положення закону будуть зрозумілими для правозастосувальників?
чи схвалюють правозастосувальники новели, які проектуються, і якою мірою: повністю, частково, або не схвалюють взагалі?
чи будуть правозастосувальники приймати рішення суворо відповідно до законів, які проектуються?

Позитивні відповіді на поставлені запитання дозволять зробити висновок про те, що правозастосовча стадія не буде заважати ефективній дії закону.

Окрім правової свідомості громадян і правозастосувальників на процес реалізації закону впливають багато інших економічних, політико-правових та інших явищ. Тож складником прогнозу ефективності дії закону, який проектується, є також урахування інтенсивності впливу на нього економічних, політичних, правових та інших явищ, що у своїй сукупності складають конкретно-історичні умови (соціальну середу) дії нормативно-правових регуляторів. Для цього необхідно відповісти на такі запитання:

які явища та процеси будуть заважати реалізації закону в конкретних правовідносинах?
які явища та процеси будуть посилювати дію закону, сприяти його втіленню в конкретних відносинах?
чи здатний закон нейтралізувати негативні фактори (явища) і всупереч їм діяти достатньо ефективно?
які позитивні та негативні не передбачені законодавцем результати може викликати закон, який проектується?

Визначивши сукупність явищ, які будуть перешкоджати дії закону, який проектується, і наслідки їх негативного впливу, можна достатньо точно назвати й ті фактичні результати, яких можна очікувати після набрання даним нормативним регулятором чинності. Ці фактичні результати можуть повністю співпадати з результатами, які планує законодавець. Тоді можна говорити про те, що закон, який проектується, буде достатньо ефективним.

Практика зарубіжних країн свідчить, що найкращий спосіб створення законодавчого тексту полягає в роботі над ним на двох стадіях: розробки наукової концепції та формування тексту (“підготовки законів”) на основі обраної концепції. Звичайно, до негативних наслідків призводить або відсутність такої концепції, яку підміняють сліпим застосуванням досвіду інших країн, або ігнорування підготовленої концепції виконавцями, які віддають перевагу власному досвіду.

В результаті законотворець матиме перед собою ідеальну модель закону, яка може бути використана як основа його проектування.

Таким чином, підсумовуючи, можна зазначити, що концепція закону є ключовим моментом у підготовці правового регулятора. Саме вона визначає перспективи закону, є “науковим обґрунтуванням основних положень майбутнього закону”.

Розглядаючи в контексті питання розробки концепції закону роль моніторингу, зазначимо, що цікавою, на наш погляд, є методика проведення моніторингу концепцій законодавчих актів. Так, в процесі використання результатів моніторингу, що здійснюється при розробці концепцій законодавчих актів, необхідно виявити наступне:

як концепція відповідає вимогам норм національного і міжнародного права;
як концепція відображає головну ідею законотворця;
яким чином враховані думки вчених та фахівців-практиків з даної проблеми;
яким чином врахований позитивний зарубіжний досвід аналогічного правового регулювання;
чи зазначені можливі альтернативи правового регулювання;
чи являє собою концепція певний план, науково обґрунтований орієнтир для законопроектувальників;
чи зазначений предмет майбутнього акта, причина його прийняття, цілі та завдання;
чи повною мірою відображені існуючі проблеми у певній сфері правового регулювання; чи зазначені шляхи вирішення правової проблеми;
чи містить концепція основні положення плану реалізації акта;
чи зазначені в концепції політичні, економічні та інші прогнози можливих наслідків застосування законодавчих норм, що мають проектуватися.

При розробці проектів законів необхідно розуміти теорію закону та інших нормативно-правових актів.

Основним джерелом права в нашій державі є нормативно-правовий акт, що приймається (видається) уповноваженим органом держави, органом місцевого самоврядування, безпосередньо народом і встановлює, змінює, конкретизує чи припиняє норми права, розрахований на широке коло осіб.

Ознаками нормативно-правового акта є те, що він:

приймається (видається) уповноваженими суб’єктами;
містить норми права, формулює зміст юридичних прав і обов’язків;
приймається з дотриманням певної процедури;
має форму письмового документа і точно визначені реквізити: вид акта (закон, указ, постанова тощо), найменування органу (посадової особи), який ухвалив акт (парламент, президент, уряд тощо);
назва акта;
дата ухвалення акта;
номер акта;
дані про посадову особу, яка підписала акт;
публікується в офіційних виданнях з обов’язковою відповідністю автентичності тексту офіційного зразка;
дія акта забезпечується механізмом державного примусу.

Сукупність упорядкованих певним чином нормативно-правових актів держави складає систему нормативно-правових актів. Систему нормативно-правових актів України становлять закони та підзаконні акти.

Нормативно-правовими актами, що мають найвищу юридичну силу є закони, які, відповідно, займають верхню щабель в системі актів, і покликані бути основним джерелом права.

Підзаконний нормативно-правовий акт – це акт, який приймається (видається) на основі Конституції і законів України, міжнародних договорів України та спрямований на їх реалізацію.

Ними є нормативно-правові акти Верховної Ради України (крім законів), Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування тощо.

Акти Верховної Ради України. В Конституції не дається виключного переліку актів Верховної Ради України. Відповідно до статті 91 Конституції України Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти. Відповідно до Закону України “Про Регламент Верховної Ради України” (ст. 46) акти Верховної Ради є її рішеннями і до них відносяться закони, постанови, Регламент Верховної Ради, резолюції, декларації, звернення, заяви.

Підзаконні акти:

Постанова – це підзаконний акт парламенту, що ухвалюється ним у результаті колегіального обговорення народними депутатами більшістю голосів від конституційного складу парламенту з питань, віднесених до компетенції Верховної Ради України і щодо яких не передбачено необхідності ухвалення законів. Постанови є основним видом підзаконних актів парламенту і, як правило, охоплюють переважну більшість питань, що мають внутріпарламентський характер. Відповідно до ч. 2. ст. 138 Закону України “Про Регламент Верховної Ради України” постанови Верховної Ради України приймаються з конкретних питань з метою здійснення її установчої, організаційної, контрольної та інших функцій.

Резолюція (лат. resolutio – рішення) – це підзаконний правовий акт парламенту, що підсумовує обговорення певного питання і, як правило, не має нормативних положень. Обговорення та ухвалення резолюцій відбувається за правилами ухвалення постанов парламенту.

Декларація (фр. declaration – заява) – особливий вид підзаконного правового акта парламенту, що має на меті надати відповідному документу урочистого характеру, підкреслити його особливо важливе значення для долі держави, визначити на нормативному рівні певні загальні принципи, цілі парламентської діяльності як загалом, так і з певного актуального для державотворення питання (питання суверенітету, засад внутрішньої чи зовнішньої політики тощо). Специфічною рисою декларації як парламентського акта є загальний, неконкретний характер її положень, які, зазвичай, потребують додаткового законодавчого регулювання і конкретизації.

Звернення – це офіційне звертання парламенту до інших органів влади держави, органів інших держав чи до міжнародних організацій, в якому відображена консолідована позиція парламенту з того чи іншого актуального питання внутрі- чи зовнішньополітичного характеру.

Заява – це офіційне відображення консолідованої позиції парламенту з того чи іншого питання, що має як суто парламентське, так і загальнодержавне чи міжнародне значення.

Акти Президента. Відповідно до статті 106 Конституції України Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження.

Акти Уряду. Відповідно до статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження.

Одним з розпорядчих нормативно-правових актів затверджуються такі програмно-цільові та інші акти як програми, декларації, положення, концепції тощо. Вони є складовою частиною цих нормативно-правових актів і мають з ними однакову юридичну силу.

Декларація – програмно-установчий акт, який характеризується своєрідністю змісту форми. У ньому переважають норми-цілі і норми-принципи, які відображають спрямованість у майбутнє народу та його укладачів.

Положення (статут) – акт, що визначає правовий статус, обсяг повноважень центральних органів виконавчої влади, інших державних органів і органів місцевого самоврядування, організацій, структурних підрозділів.

Цільові (комплексні) програми – слугують організації довготривалої узгодженої діяльності багатьох учасників. Вони містять типовий набір елементів: цілі, конкретні завдання та етапи їх вирішення, тематичні заходи, органи та організації – учасники програми, матеріально-фінансове забезпечення програми, управління тощо.

Регламент – акт державного органу, органу місцевого самоврядування, що визначає порядок і процедуру діяльності відповідного органу та його структурних підрозділів.

Порядок – акт, що встановлює механізм реалізації прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб, процедуру застосування нормативно-правового акта та умови провадження певної діяльності. Часто використовується у діяльності уряду (міністерств і відомств), він дозволяє визначити сувору послідовність дій відповідних органів і організацій, використовувати аналітичні показники для їх вдосконалення, створюється чіткий ритм взаємодії всіх учасників, що повторюється.

Правила – акт, який конкретизує норми права загального характеру з метою регулювання поведінки суб’єктів правовідносин у певних галузях законодавства і вирішує процедурні питання. Звичайно присвячуються такому регулюванню, коли необхідно ввести стійкі норми діяльності громадян, посадових осіб та юридичних осіб.

Концепція – акт програмно-ціннісного характеру. У ній наводиться обґрунтування вибору цілей розвитку, стратегії їх досягнення, способів вирішення завдань. Покладена в основу концепції новизна теоретичних підходів надає їм смисл правостворюючого документа, який передує серії правових актів різних видів і намічуваним перетворенням.

Інструкція – акт, що детально визначає зміст і методику правового регулювання у певній сфері суспільних відносин.

Заява – акт, що відображає офіційну оцінку подій у внутрішньому та міжнародному житті і позицію відповідного державного органу.

Звернення – акт, який висловлює прохання або пропозицію, адресовані іншому державному органу. Звернення розглядаються державними органами як свого роду рекомендації з державними оцінками та інформацією.

Законом є нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили в системі нормативно-правових актів країни, який регулює найважливіші суспільні відносини, приймається органом законодавчої влади або безпосередньо громадянами держави в порядку референдуму.

Ядром правової бази держави є Закон.

Сила закону забезпечує його верховенство, підтримує ієрархічність та єдність системи нормативно-правових актів. Закон повинен відповідати конституції. Згідно з Конституцією України (ст. 8) закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі та повинні відповідати їй. Так само Конституцією України визначаються коло, рівень і межі виключного законодавчого регулювання суспільних відносин. Одні з них регулюються законами у повному обсязі; щодо інших у законодавчому порядку встановлено лише основні засади, а решта відносин регламентується підзаконними нормативно-правовими актами.
Являючись найважливішим офіційним актом держави, закон має відрізнятися особливостями стилю, покликаного забезпечити точне і ясне закріплення волі держави у формі обов’язкових владних приписів. Закон не доводить, не пояснює, не запевнює, а владно приписує суб’єктам права певну поведінку, формулює вимоги, загальнообов’язкові приписи.
Закон має загальний характер і не враховує особливостей життєвих випадків у регульованій ним сфері суспільних відносин. Усі інші акти приймаються з метою конкретизації та деталізації законоположень.
Як різновид нормативно-правових актів закон встановлює загальнообов’язкові правила поведінки, має належну форму, породжує юридичні наслідки та гарантується державою.
Держава забезпечує необхідні умови для його виконання та застосовує заходи примусового характеру до суб’єктів, які не виконують або порушують його вимоги.
Закон приймається вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом у порядку проведення всеукраїнського референдуму і вважається актом держави. Цим підкреслюється загальний характер законів, акумуляція в них інтересів і потреб більшості населення держави.
Особливість суб’єктного складу законодавчого процесу проявляється в обмеженості кола суб’єктів права законодавчої ініціативи – органів і осіб, наділених правом внесення законопроектів до парламенту. Стаття 93 Конституції України називає Президента України, народних депутатів України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України — лише ці суб’єкти мають право звернутися до Верховної Ради України із пропозицією прийняти новий закон, припинити чинність або внести зміни до чинного закону, що також підкреслює особливий статус та значення законів у правовій системі держави.
Закон приймається в результаті особливої законодавчої процедури, яка має кілька послідовних стадій: внесення, розгляд, прийняття закону, набрання ним чинності через підписання та оприлюднення. Розгляд і прийняття законів парламентом відбувається за процедурою трьох читань.
Закон має вищу юридичну силу відносно нормативно-правових актів усіх інших органів влади. Вища юридична сила закону означає, що правові акти всіх інших державних органів мають вторинний характер, не можуть йому суперечити, тобто є підзаконними. У випадку суперечності закону будь-який правовий акт визнається нечинним або підлягає зміні. Сам же закон може встановлювати будь-яке положення (що не суперечить Конституції України), в тому числі таке, що розходиться зі змістом іншого, вже чинного підзаконного акта. Вказана сила закону забезпечує його верховенство, підтримує ієрархічність та єдність системи нормативно-правових актів.
Попередня ознака також обумовлює можливість скасування або зміни законів лише в тому ж порядку, в якому він приймався. Конституція України надає повноваження вирішувати питання про відповідність законів Конституції України лише Конституційному Суду України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції.

Закони, інші рішення, що прийняті референдумом, не потребують будь-якого затвердження державними органами. Зміна або скасування законів, інших рішень, прийнятих референдумом, проводиться також референдумом.

Закон регулює найбільш значимі, типові, усталені відносини в суспільстві. При визначенні предмета законодавчого регулювання відбуваються вибір і аналіз процесів, явищ і відносин, які можуть бути об’єктом законодавчого впливу.

Сьогодення висуває особливі, підвищені вимоги до змісту законів, який повинен бути правовим, тобто відповідати невід’ємним, невідчужуваним природним правам людини. Складовими забезпечення якості закону є:

ознаки правової легальності (відповідність нормативно-правовим вимогам);
інструментально-правові ознаки (особливості регламентації правових засобів);
техніко-юридичні ознаки (якість техніки викладення закону та його відповідність стандартам і правилам законодавчої техніки).

З характеристики вищої юридичної сили, як однієї з визначальних ознак закону, розкриваються аспекти співвідношення законів з підзаконними актами та вторинний, похідний характер останніх. По-іншому це питання вирішується для міжнародних договорів. Україна, що стала самостійною та незалежною державою, ще в Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) визнала “пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права”.

Згідно зі ст. 9 Конституції України “чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.”

Закон України “Про міжнародні договори України” остаточно закріплює пріоритет міжнародного права над національним: “Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору”.

Правовий закон розглядається як владно-регулятивний акт, який не лише скріплюється та санкціонується державою або іншими соціальними інститутами, а й відповідає (змістовно, формально і процедурно) принципам суспільної правосвідомості, існуючим конституційно-правовим нормам і в силу цього володіє усією повнотою дії в межах даної правової системи. Для сучасного суспільства поняття правового закону є, з одного боку, одним з фундаментальних принципів легітимації державних актів і дій державно-політичних інститутів, та з іншого – правовим способом закріплення різноманітних потреб суспільства і громадян.

Втім, якщо узагальнити класифікації, можна скласти уявлення про загальноприйняті види законів.

1. За юридичною силою, значенням і місцем в системі законодавства закони поділяються на конституційні (основні), звичайні та надзвичайні (Оскільки ці поняття не унормовані, існують різні визначення).

До конституційних законів належать:

Конституція — є основним законом держави, що регламентує засади функціонування політичної системи суспільства, встановлює засади державного ладу, порядок формування, організації та діяльності ключових ланок державного механізму, визначає принципи територіальної організації держави, закріплює основи правового статусу фізичної особи, її взаємовідносин з державою. Норми Конституції є нормами прямої дії.
Закони, якими вносяться зміни до тексту Конституції або припиняється чинність окремих її положень.

Конституційний закон в Україні приймається в порядку, передбаченому розділом ХІІІ Конституції України (не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України); текст змін до Конституції, викладений у конституційному законі, стає невід’ємною частиною Конституції України;

Закони, на які посилається конституція або необхідність ухвалення яких прямо передбачена чинною конституцією.

Конституція України передбачає обов’язкове прийняття законів щодо: організації та порядку діяльності комітетів Верховної Ради України, її тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій (ст. 89); організації, повноважень і порядку діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади (ст. 120); питання організації місцевого самоврядування, формування, діяльності та відповідальності органів місцевого самоврядування (ст. 146); порядку організації діяльності Конституційного Суду України, процедури розгляду ним справ (ст. 153) тощо.

органічні закони – закони особливого значення, прийняття яких передбачено конституцією для розвитку її положень (на основі її бланкетних норм) і в порядку, який відрізняється від порядку прийняття як конституції, так і інших законів. Органічні закони – це органічне продовження Основного закону (Конституції).

При цьому слід зазначити, що сам термін “конституційний закон” в тексті Конституції не міститься.

Звичайні закони приймаються на основі та на виконання конституційних законів, регулюють інші важливі суспільні відносини та формують поточне законодавство. Це значна за кількістю група законів, які приймаються простою більшістю голосів.

Звичайні закони можна також поділити на такі групи:

первинні закони (які вперше врегульовують певну сферу правовідносин);
закони про внесення змін до законів;
забезпечувальні закони.

Забезпечувальними законами вводяться в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори, поза якими вони не можуть існувати.

Надзвичайні закони приймаються в необхідних випадках, передбачених Конституцією.

За обсягом регулювання суспільних відносин та обсягом дії на суб’єктів, закони поділяються на загальні та спеціальні.

Загальні – закони, що регламентують певну сферу суспільних відносин і мають загальнообов’язковий характер (незалежно від статусу суб’єктів). До них належать закони, кодифіковані закони (кодекси, основи законодавства).

Кодекс – систематизований законодавчий акт, що регламентує однорідну сферу суспільних відносин притаманними для цієї сфери методами. Основними характерними рисами кодексу є:

регламентує найбільш важливі, принципові питання суспільного життя; охоплює значну, достатньо широку сферу відносин;
визначає нормативні основи у межах галузі або підгалузі законодавства; відрізняється властивим йому предметом (видом суспільних відносин) і методом (способом упорядкування) правового регулювання; містить норми, що закріплюють принципи відповідної галузі (підгалузі) права та відображають її особливості;
являє собою зведений акт, узгоджену сукупність взаємопов’язаних приписів, має високий рівень упорядкування нормативного масиву; є єдиним, внутрішньо структурованим документом;
спрямований на створення більш усталених, стабільних норм, розрахованих на тривалий період дії;
зміцнює системність, юридичну єдність і узгодженість нормативно-правових актів, що утворюють відповідну галузь, підгалузь або окремий інститут законодавства;
має визначені форму та структуру, що передбачає виклад норм у частинах (як правило, загальній та особливій), главах та статтях; це своєрідний блок законодавства, який забезпечує чітку побудову системи нормативних приписів, а також зручність їх застосування.

Основи законодавства – закон, який встановлює принципи та визначає загальні положення регулювання певних галузей права чи сфер суспільного життя.

Спеціальні — закони, що регламентують обмежену (спеціальну) сферу суспільних відносин і поширюються на окремі категорії населення (наприклад, закони про освіту, про міліцію тощо).

За предметом регулювання, галузевою приналежністю закони поділяються на такі групи:

конституційні;
адміністративні;
цивільні;
кримінальні;
процесуальні;
міжгалузеві (комплексні) — закони, що містять норми різних галузей права;
інші.

За регулюванням сфер суспільного життя виділяють:

закони в галузі регулювання економіки;
закони в галузі регулювання соціальної сфери;
закони в галузі регулювання політики;
закони в галузі регулювання військової сфери;
інші.

За суб’єктами прийняття розрізняють:

закони прийняті вищим законодавчим органом держави.

В Україні – Верховною Радою України в порядку законодавчої процедури, закріпленої Конституцією України та Законом України “Про Регламент Верховної Ради України”.

закони, прийняті народом у результаті референдуму.

Закони, що мають затверджуватися всеукраїнським референдумом, відповідно до ст. 156 Конституції України

це закони про внесення змін до розділів І, ІІІ, ХІІІ Конституції України. Всеукраїнським референдумом може бути прийнятий закон з питань, визначених законодавством України про референдум в частині, що не суперечить Конституції України.

За строком дії закони поділяються на постійні та тимчасові:

Постійні – закони, що діють без обмеження строку дії, який фактично триває до моменту коли законодавець прийме рішення про їх зміну або скасування.

Тимчасові – закони, що діють протягом певного визначеного у них періоду або ж до настання вказаних у них подій. Наприклад, Закон України „Про бюджет на 2010 рік”.

Різновидами тимчасових є надзвичайні закони, які ухвалюються у певних передбачених конституцією ситуаціях і діють на період надзвичайного стану (проголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації, оголошення війни тощо), можуть припиняти дію інших законів.

Як тимчасові приймають закони, що мають експериментальний характер.

За сферою дії закони поділяються на:

такі, що діють на всій території держави;
такі, що діють на певній частині території держави, наприклад, на території вільних економічних зон, технопарків тощо; для федеративних держав – устави, закони, що діють на території суб’єктів федерації (краю, області, автономної області, автономного округу тощо.

За структурною формою закони поділяються на власне закон як окремий письмовий акт; кодекс; основи законодавства; звід законів; зібрання законодавства тощо.

В особу групу законів можна виділити забезпечувальні закони, які є формою надання Україною згоди на обов’язковість для неї міжнародних договорів (закони про ратифікацію міжнародних договорів, закони про приєднання до міжнародних договорів, закони про прийняття міжнародних договорів), невід’ємною частиною яких є текст міжнародного договору. Такі закони відображають зміст частини першої статті 9 Конституції України про включення міжнародних договорів до національного законодавства, і мають особливий порядок підготовки та прийняття, який регулюється Законом України “Про міжнародні договори України”, Законом України “Про Регламент Верховної Ради України” тощо. Забезпечувальні закони слугують своєрідною формою засвідчення, визнання міжнародного договору і включення його до правової системи. Однак у міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, можуть міститися інші правила, ніж у відповідному національному законі, і тоді застосовуються саме ці правила, оскільки вони набувають пріоритетного характеру порівняно з іншими законами (Декларацією про державний суверенітет України офіційно визнається пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права (абзац 3, розділ Х).

Експериментальний закон діє протягом обмеженого періоду часу в цілях визначення прийнятності того чи іншого законодавчого рішення. Метою прийняття експериментального закону є забезпечення чіткого та ефективного проведення правового експерименту та створення можливості для визначення, узагальнення його результатів. По суті форма експериментального закону має деякі особливості: його дія має бути обмежена у часі, у нього має бути чітке призначення, він має вказувати на цілі запланованої законодавчої дії та критерії, необхідні для оцінки відповідності тимчасово застосовуваних інструментів, закон має визначати, які данні повинні бути зібрані, відповідальність за збір необхідних даних, оцінку результатів тощо.

Окремим видом законів є модельні закони, які застосовуються як на внутрішньодержавному, так і на міждержавному рівнях.

Модельний закон по суті не має всіх ознак закону як форми права, а є лише типовим зразком правового вирішення певного питання. Однак слід зазначити, що хоча модельний закон не є актом права, проте зводити його роль лише до функції зразка неправомірно. Оскільки інколи текст національного закону зазвичай містить посилання на відповідний модельний акт, на базі якого він розроблений, то під час тлумачення такого закону необхідно, крім інших обставин, брати до уваги положення першооснови.

Види модельних законів:

повнотекстові законодавчі акти;
закони, що встановлюють загальні або погоджені принципи регулювання;
закони, що регулюють частину тієї сфери, де в подальшому будуть прийняті конкретні національно-державні закони;
закони, що містять як зразкові норми, які можна легко «вводити» у готовому вигляді у текст національного закону, так і варіативні положення, що дають можливість вибору тих або інших правових рішень;
закони адресні, що містять вказівки на відповідні органи або інші суб’єкти права або «безіменні», що залишають законодавчому органу можливість самому визначити їх адресність з урахуванням особливостей регіону або країни.

Розробка модельних актів, як правило, є прерогативою міжнародних організацій й органів, установчі документи яких прямо передбачають можливість вироблення таких актів.

Так, розробка модельних актів передбачена в резолюції Генеральної Асамблеї ООН про створення ЮНІСТРАЛ – Комісії ООН з права міжнародної торгівлі.

У випадку прийняття модельних законів органами міждержавного об’єднання, вони вважаються видом міжнародних актів, і відіграють роль своєрідного «мосту», що з’єднує норми міжнародного та національного права, суттєве значення має їх здатність інтегруватися в національні законодавчі системи.

Отже, класифікація законів може здійснюватися за різноманітними ознаками (критеріями).

Водночас певні види законів класифікувалися на основі характеристики їх дії.

Дія закону – це обов’язковість закону протягом певного часу, на певній території та відносно конкретного кола суб’єктів правовідносин.

Часова, або темпоральна дія закону починається з моменту набрання законом чинності, або з моменту, визначеному у самому законі.

Відповідно до ст. 57 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

Встановлений Конституцією принцип оприлюднення законів становить основу для визначення порядку набрання законами чинності.

Початок дії закону може визначатися у різні способи. Відповідно до ст. 94 Конституції України закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування, тобто оприлюднення через друковані засоби масової інформації, які мають статус офіційного друкованого видання. В разі, коли закон публікується в декількох таких засобах, датою оприлюднення вважається дата першої публікації.

Закони, ухвалені в результаті референдуму, вводяться в дію з моменту їх опублікування, якщо в них самих не визначено інший строк. Датою прийняття закону є день проведення референдуму.

Залежно від напряму дії закону в часі розрізняють пряму, зворотну і переживаючу дію.

Закони мають пряму дію, якщо в них не зазначене інше.

Зворотна дія закону — поширення дії закону на правовідносини, що мали місце до набрання ним чинності. Але існують винятки, як закони, які пом’якшують або скасовують відповідальність особи (ст. 58 Конституції України), та інші.

Переживаюча дія має місце, коли окремі положення нечинного закону за спеціальною вказівкою нового закону продовжують діяти.

Просторова (територіальна) дія закону передбачає можливість його застосування на певній території. При цьому слід підкреслити, що закони є чинними на всій території, на яку поширюється суверенітет держави.

Дія закону за колом суб’єктів означає, що він застосовується до заздалегідь не визначеного або до визначеного кола суб’єктів правовідносин.

За загальним принципом, дія закону поширюється на всіх фізичних та юридичних осіб на території держави. Однак існують винятки з цього правила.

За критерієм дії законів за колом осіб правовідносин закони поділяються на загальні, такі що містять нормативно-правові приписи, обов’язкові для всіх суб’єктів правовідносин, та спеціальні, що поширюють свою дію на певні категорії осіб.

Л і т е р а т у р а

Арзамасов Ю.Г. Мониторинг в правотворчестве: теория и методология / Ю. Г. Арзамасов, Я. Е. Наконечный. – М.: Изд-во МГТУ им. Н.Э. Баумана, 2009. – 160 с.

Бахин С. В. Модельное право // Правоведение. – 2003. — № 1. – С. 170-185.

Курс лекцій з питань законотворчості: Навчальний посібник. – К.: “МП Леся”, 2011. – 456 с.

Правовые акты. Учебно-практическое и справочное пособие / Тихомиров Ю.А., Котелевская И.В. – М.: 1999. – 381 с.

Ришелюк А.М. Законотворчість в Україні: навчальний посібник / А.М. Ришелюк. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2013. – 384 с.

Сырых В. М. Теория государства и права: Учебник / В. М. Сырых. — М.: Юстицинформ, 2004. – С. 183.

Тихомиров Ю. А. Курс сравнительного правоведения. – М.: Норма, 1996. – 432 с.

Тихомиров Ю.А., Талапина Э.В. Введение в российское право. – М.: ООО «Городециздат», 2003. – 656 с.

Чухвичев Д. В. Законодательная техника: учеб. пособие для студентов вузов, обучающихся по направлению 030500 «Юриспруденция» / Д. В. Чухвичев. – М.: ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2006. – 239 c.